«Прожили ми з нею всього рік, – розповідав він мені. – Жили як усі живуть, ні гірше, ні краще. І прожили б разом, як мовиться, до смерті… якби не вітер волі в степу, куди мене послали у відрядження.
… І якби не пісня, власне, один пісенний рядок…
Я повертався додому, до неї, віз подарунки. Степовий вітерець тріпав фіранку, за вікном літали стрижі, в купе супутники пили чай, і раптом з глибини вагона з приймача долинула пісня, короткий уривок мелодії – «Вона по життю йде сміючись…».
Ці слова впали на мене градом, сіканули бритвою, протверезили, наче ковток крижаної горілки.
«Вона… вона по життю не йде сміючись, – прошепотів я. – І ми, коли разом, рідко сміємося…»
На пероні моєї станції її теж не було, не було її очей зі скупою радістю. І я не вийшов, несподівано для себе поїхав далі».
Мирослав Дочинець
