Мій стародавній друг Федорцьо раз у три місяці підстригає свого сусіду Василя Фулитку. Той приносить чистий обрусик, а в ньому загорнуту четвертину слив’янки. Пляшку до пори кладуть у відро студениці і Федорцьо береться за ножиці.
«Все забуваю запитати, чи напав ти на слід злодіїв, що вкрали твоїх кролів?»
«Та се ж рік тому було?»
«То й що. Чую, знову пішли крадіжки, а в тебе і пес здох».
«Та хіба пес зарадить, коли півсела злодіїв», – гарячкує Фулитка.
Федорцьо стриже.
«Слухав радіо. Толкують, що суне нова криза. Значить, не буде з чого пенсію піднімати. А, може, й оту обріжуть таким, як ти, до мінімуму…»
«Я вже нічому не дивуюся», – зітхає Фулитка.
Федорцьо далі стриже.
«Вчора говорив із фельдшеркою Мартою. Каже, що в тебе тиск скаче до двохсотки. Се не добре, хлопе. В Ониська, царство йому небесне, теж так було. Добре, що нараз умер, а якби інсульт…»
«Скаче, скаче, як твій язик. Не можеш стригти без говорення? Я від твоїх балясів аж терпну на стільці».
«Се добре, Василю. Дуже добре. Коли волосся стає сторчма, тоді легше стригти…»
Іншим разом сидять вони у сільському шинку.
Фулитка замовив два по сто і два пива. Буфетниця дала чорний зошит, аби власноручно відмітив борг.
«Дивуюся, Василю, який у тебе нерозбірливий почерк», – каже Федорцьо.
«Не бійся, я ще твердо ставлю підпис і в корчмі, і на пошті, коли пенсію беру».
«Воно так, але се письмо коротке. Переживаю, як ти заповіт напишеш…»
Мирослав Дочинець
