З трьох газетних рядків у чорній рамці довідався, що вона померла. Самотня, всіма забута, підсліпувата пенсіонерка в однокімнатній хрущовці, куди перебралася, залишивши будинок дітям. Колишня перша красуня, елегантна, харизматична, з перловим сміхом.
За нею ішли наосліп усі чоловіки редакції, коли вона приносила свій допис. Як олені – на тривожно-млосний аромат у завмерлому лісі. Йшли просто, щоб побути поряд, щоби скупати в свіжості її енергетики 
свої підморені газетярські душі. Всі були таємно в неї закохані. Всі, навіть однорукий сторож.
А вона з кожним обходилася з однаково обнадійливою приязню та поблажливою байдужістю.
«Мабуть, ви дуже кохаєте свого чоловіка?» – запитав якось я, редагуючи її ліричний етюд.
Вона несподівано наблизилася, заглянула мені в очі і тихо мовила вкрадливим оксамитовим голосом:
«Знаєте, про що я думаю, коли сплю зі своїм чоловіком?»
«Ні».
«Я уявляю собі комісара Катані… Але чому червонієте ви, коли соромитися мала б я?» – і перли сміху посипалися на стіни понурого кабінетика.
Тоді якраз крутили серіал «Спрут».
Ось такий спогад. Мабуть, сьогодні перегляну фільм «Незнайомка» з Мікеле Плачидо. Бо зрештою всі жінки, чужі і свої, — трішки незнайомки.
Мирослав Дочинець
