В межах моїх уявлень про МОЮ Україну утворилася дірка. І я цьому надзвичайно тішуся. Бо: раніше (два, три, а тим паче п’ять років тому), потрапляючи до східних або західних міст України, мене переслідувало приємне таке відчуття, ніби я опинився за кордоном. І закордон цей – чимось схожий на мій рідний Київ, але разом із тим – таки закордон.
За останні два тижні мені довелося побувати з відрядженням у Харкові та Львові. І я не відчув майже жодної різниці. Звісно, зі своїми регіональними особливостями, якоюсь невиразною візуальною відмінністю, та загалом – та сама Україна. Що в Харкові, що в Києві, що у Львові.
Це туристичний погляд. Поверхневий. Без глибинних занурень у життя міст. Але туристу цього і не треба. Йому вистачає й цього. Смолтоки з баристами, офіціантами чи випадковими перехожими. Глянути на молодь. На підлітків. Відчути легким доторком загальну й об’єднавчу травму. Запримітити схожі графіті на стінах. Збори для тих самих бригад. Однаково поламаних військовиків біля лікувальних закладів. Те саме небо. Таке ж березневе сонце. Та сама війна.
І вся ця ментальна уніфікація й схожий емоційний вайб (байдуже, які причини – блендерування населення у наслідок бойових дій чи незворотна глобалізація) вони ж для України корисні. Інакше кажучи, регіональні особливості і колорит прекрасні, якщо ця інакшість не несе в собі агресивного начала ідейності чи експансіоністської війни за панівну ідентичність.
І це ж пожирало Україну зсередини. І якщо мій швидкий погляд запримітив те, що запримітив, то це те, що нині так потрібно нашій державі та нації, аби вижити.
І якщо все так, то ці зміни – безповоротні, що, гадаю, зможе вилікувати Україну від цієї хвороби, що сторіччями руйнує все, що навколо себе намагається вибудувати центр…
– Таке придумав, наївний візіонер!
– Придумав. Тішуся. Нравиться.
Артем Чех
