Одеса. Маршрутка. Встаю. Просуваюся до виходу. Чую радіо: «…на Донбасі незаконні збройні формування продовжують обстрілювати українські позиції. За добу було здійснено…».
— Мам, а кто ето «обстріліваєт», какіє «формИровавання»? — питає маму хлопчик віком 5+.
— Жорік, ми одєссіти, нас ето всьо нікак нє касаєтся…
Отак і живемо.
… Такі от люди або представники «насєлєнія» з розмитою ідентичністю (фактично денаціоналізованого), або тихі місцеві росіяни (латентна вата).
Але я про перших.
Насправді вони непогані. Люди собі як люди: бувають приємні, в чомусь цікаві, добрі, але як тільки доходить до змістовних, засадничих питань — мови, цінності держави, протистояння агресору, церкви, — починається: «я внє політікі», «нє важно, на каком язикє разговарівать чєловєк», «мєня ето всьо нє касаєтся», «я за мір во всьом мірє», «главноє — сємья, а всьо остальное суєта»…
При тому вони легко вдягають вишиванки, відвідують концерти «Океану Ельзи» чи «Бумбоксу». Так само легко ходять на виступи якогось там, прости Господи, Моргенштейна з Москви.
Бо «нєтразніци»!
Війну вони воліють не помічати! Бо «МиШеБратья», «ЕтоПолітікіЧтотоДєлят», «РусскієНамНєЧужиє».
На вибори вони ідуть…
Якась невелика частина голосує за адекватні політсили, але більшість, разом із конченою «ватою» — як не за «ригів», то за «слуг», як не за «слуг», то за «довєряйдєлам», як не за «довєряйдєлам», то за опзж. Бо «єслі дружить с россієй, то бєзопасность обєспєчєна».
І нема на то ради.
Сергій Бригар
