У той день я прокинувся досить пізно. Зайшов у соціальні мережі і потонув у навалі новин. Було якось дивно: повна відсутність емоцій і шалена логіка мозку. Коли я зрозумів географію повідомлень про ракетні атаки та бомбардування, встав від комп’ютера і пішов у спальну. Розбудив дружину, чого зазвичай не робив, і сказав одне слово: «Війна». Подальші новини я вивчав вже з певними очікуваннями. Якоїсь миті помітив, що наш спротив, про який з’явилися повідомлення, має ознаки організованого характеру.
Згодом цей «наш спротив» перетвориться у фантастичний порядок з особливим змістом – ЗСУ. А, поки що, я переглядав новини. Їх географія не радувала, але з’явилися повідомлення про втрати ворога, причому на всіх ділянках бойових дій. Дивно, але емоцій не було. Працювала логіка. Я оцінив, що найдорожче – поруч зі мною. Родичі були по селах у тилу. У Києві була двоюрідна сестра, але вона працює старшою операційною сестрою у провідному інституті і по життю сама могла організувати кого завгодно.
Тож, я повернувся до новин, але вже шукав інформацію у різних джерелах, поведінка яких перед війною давала підстави вважати їх відповідальними і компетентними. Почали формуватися висновки. По-перше: 
війна буде не локальною, а фронтальною. Це означає, що дуже швидко вона переросте у змагання ресурсів. Після цього почав дивитися на реакцію світової спільноти. Новини мені підказали, що Україна може сподіватися на підтримку. Порівнювати ресурси Росії і Заходу я навіть не брався, усе було зрозуміло. Дивно, але ця позитивна аналітична оцінка відкрила шлюзи емоціям.
Першим виникло риторичне питання: «Що ж цей ідіот наробив?» Та непередбачувана відповідь явилася мені як осяяння. Київ постав у мене в свідомості як величне сяйво серед хмар у небі. Я побачив Дніпро, Канів… І відразу прийшли слова зі «Слова про рідну матір» Максима Рильського. Вони захопили мене і почали рефреном виринати, що б я не робив.
Я цей вірш декламував у школі та часом його згадував. Я добре пам’ятав, що у вірші є ідеологічні вкраплення, які були обов’язковими у сталінські часи. Але відбувалася якась чудасія. Зараз, коли війна прийшла знову на терени України, коли інший ворог нищить міста і села, вбиває мирне населення, жінок і дітей, слова ідеологічного обґрунтування почали виглядати, як карикатура, у порівнянні з величчю Духу, що постав проти загарбника.
Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?
Як якесь видіння, у мене перед очима постав фантастичний спонтанний порядок, що виник колись тисячоліття тому на берегах Борисфену. Виник, наповнювався новими народами, віруваннями і смислами і ніколи не розпадався. І якою ж мізерією, у порівнянні з ним, виглядав кремлівський недомірок, куций у всьому: і за зростом, і за розумом, і за освітою, і за моральним світом.
Цієї миті логіка, яка привела мене до висновку неминучості нашої Перемоги, поєдналася з метафізикою, яка існує в мові, казках, легендах, материнських обіймах. Відтак, наша Перемога буде повною. Це був висновок першого дня війни, який в наше життя назавжди закарбується, як «той день».
Валентин Ткач
