Колись я виростав на його віршах, і вони проростали в мені, як трава, що стає нев’янучими квітами. Збіг час, ціла епоха, і ми зійшлися наживо на літературному семінарі для молоді.
Тиждень жили разом у дерев’яному будиночку над сонною рікою. Удень читали лекції, давали майстер-класи письма, а ввечері пили вино і розмовляли про книжки.
Правда, я дивувався, що він не взяв із собою жодної, хіба що зовсім маленьку книжечку – записну.
Вранці ми ходили босоніж по росі, він накоротко, а я довго. Поспішав, аби натішитися цій розкоші, бо на тому березі вже косили отаву. Повертався, голився, одягався, а поет чипів над своїми записами, уважно їх розглядаючи.
Якось я зазирнув через плече в його блокнотик – тверді, рівні стовпчики рядків.
«Вірші?» – запитав я розуміюче.
«Ні, кров’яний тиск, весь час інші показники», – задумливо сказав поет, який давно вже все написав і все перечитав…
Мирослав Дочинець
