Сьогодні в Джурині був похований мій світ дитинства. Віднині — це село, в якому я народився і де поховані мої рідні до восьмого коліна. Євгенія Цепенда з дому Боднар (родом з Білобожниці), сирота, вийшла заміж 1958 за Ореста Цепенду. Його мама, Юлька, з дому Братків, тато Нестор. Моя мама, Михайлина Братків, собі була третя з обома.
Гнат Цепенда, дідо Ореста, був двоюрідним братом моєї бабусі, а після смерти Симеона, мого прадіда, офіційно визнаний опікуном бабусі, і, як опікун, віддавав її заміж за Івана Братківа. Цепенди були шляхетські по втікачу від варшавського повстання 1831 року Олександру, й попівські по бабці Марії Саврасевич, батько якої Симеон був парохом у селі й де похований.
Братки — бідаки. Мій прадід Семен Братків влітку косив отаву у мого прадіда Симеона Цепенди (у метричній книзі вони так і записані, Семен і Симеон). У Першу світову Гнат був війтом, а коли прийшли москалі, його змусили віддати ключі від старої церкви св.Параскевії, яка вже з 1902 року стояла порожньою, і москалі там зробили конюшню.
Не думаю, що Гнат мав вибір, тим більше, що стара церква вже була не діюча, а після того, як москалі оганьбили її, церква згоріла. Але один з його синів, Нестор, помер відразу по фронті ІІ світової від поранень у віці 35 років. Усі онуки по лінії Нестора не дожили до глибокої стрости.
Але тут є історія Євгенії. Її дід Павло 1900 року одружився на рідній сестрі моєї бабусі Насті — Юлії. Йому було 24, Юлії 19. А вже через рік Юля в коморі батьківської хати, на сьомому місяці вагітности, підрізалася косою, бо не хотіла повертатися до чоловіка, який її лупив, а батьки казали, аби вона поверталася. У метричній книзі так і записано «самогубця». Ніхто би не знав, де похована Юлія, якби не її найстарша сестра Ірина. У неї померло малими 5 дітей, одна з них називалася Михайлина, їй було вже 12 років, й Ірина впросила мого дідуся назвати його останню дитину сим іменем. Усіх своїх дітей вона поховала поряд з сестрою.
А Павло одружився вдруге в Білобожниці, потім кинув жінку, виїхав у Канаду й оженився втретє, бувши нерозведенцем, і там теж є його нащадки. Моя мама любила тата Івана, була на него подібна, але знала історію родини мами Анастасії (у метричній книзі — Анастазія). Братки не були балакунами («жили в праці, і вмирали в праці», — слова моєї мами). Через неї Цепенди стали частиною мого світу, і всі мої друзі дитинства так чи інакше пов’язані з цим родом.
Юзеф Зелінський, історик довоєнного Станиславова, називає соціальний стан людей старого міста часів Андрія Потоцького — цепухами (ті, що сковують злочинців ланцюгами), — служителями міського порядку. Так що Цепенди — давній шляхетський рід, в документах є записані з XVII століття, — який дбав про міський порядок. І сей рід сидить в мені як шевченківський цвяшок. Отаке воно житє.
Євген Баран
