Не запізніться на осінь. Вона дає лише один концерт. Війна конкретно прибрала з нашого життя настрої та фарби. Навіть мимоволі ми все робимо з думками про неї, з переживаннями за наших героїв, з острахом за їхні життя. А усе, що ми маємо, це завдяки їм, українським солдатам. Навіть хвилини осені, у які ми можемо помандрувати. Поки у наших міських парках з перервами на повітряні тривоги листя ще звучить як литаври…
Люблю спілкуватися з осінню у дощ, який робить з тонів та відтінків гарячого червоного та сусального жовтого листя глянцеві журнали. І кожна сторінка шедевральна, талановита. Скільки прочитань поміж рядків… Скільки там саме твого, що лягає теплом спогадів чи мрій на душу.
А як чисто і глибоко дихається у цьому книжному ряду, котрий поволі опадає несамовито гарними листками, недодуманими, недочитаними, ще загадковими.
… Ненавиджу парасольки, хочу відчувати свіжість і ритміку дощу обличчям, помацати це чудо руками. Задивлятися у дзеркала калюж і заплаканих шибок кав’ярень. Коли двірники автівки, ніби змивають не з 
лобового скла, а з душі все наносне, чуже, фальшиве… Дощ у парку – це унікальна музика, яку люди лише безуспішно намагаються відтворити. Це саундтрек тиші крізь рух води та повітря.
А як від запахів паморочиться голова. Жоден нішевий парфум цей букет не відтворить. Навіть не натякне на цю божевільну глибину. Саме у такому колориті комфортно знаходити чи втрачати. Переконана, кохання і шлюби, які зароджувалися у нетрях ранньої незайманої осені — найдовговічніші. Тут не буває фальші, лише чиста філософія життя.
Та для мене нестримно гарною є осінь раннього бальзаківського віку. Яка вона бездоганна і велична, яка стильна, витримана, доглянута і мудра. Яка авантюрна і зухвала, поблажлива і таємнича… А які вона носить сукні! А які довершені у неї аксесуари! Від яких талановитих кутюр’є? Яка ж вона ефектна жінка, ця розхристана осінь.
… У осінь не варто легковажити вином, їй треба більше тепла та інтриги. Її супутники — коньяк та віскі, або ж ремарківський кальвадос до витриманих сирів з трюфелями. Чи непересічні авторські тістечка маленьких кондитерських. Та головний її напій — запашна, гірка і терпка кава…
… Осінь насичена та прекрасна навіть через заплакане — як очі — скло кафешок. Але там нема запаху неперевершеної суміші мокрого листя і пальто, дощу і вітру. Встигайте на це чудо вже, краса не буває вічною. Поки у цей храм ще не вломилися двірники. Бо ті «змітають листя, ніби плаття чистять від милих маскарадних конфетті…» Встигайте на цих людей з парасольками, схожих на опеньки. І на опеньки, схожі на людей з парасольками. Бо вже дуже скоро ці шедеври потягне інієм…
… У кожної п’єси є завершальний акт, у кожної мелодії – останній акорд, у кожного почуття і тексту – крапка. Або три. Тож навіть попри війну, встигаймо жити. Бо інакше як? Коли вже пшениці вижаті, а у небі останні трафіки припізнілих перелітних птахів. Коли вже калини і шипшини з намальованими як на перше побачення губами…
А ще люблю засинати під акомпанемент дощу по металевій покрівлі. Коли вже казки прочитані, а носики сопуть. Боже, як я хочу, щоб мої дівчатка ще встигли на своє дитинство. Щоб прийшла довгождана Перемога і п’янкий, дзвінкий мир. І була Україна.
Ануш Балян
