Жив у нас на кутку Устим. Здоровий, сивий, схожий на якогось прапрабога, дід. Діти давно повиростали. Та шо там діти? Навіть онуки. Дружина його вже давно жила окремо, із середульшою донькою, а Устим все не хотів лишати хату.
— Куди ж я звідси? У цій хаті я народився, он на одвірку батько малював щопівроку мій зріст. Ліжник на печі протертий моїми боками. Стодолу сам робив. Кожен цвях в стіні, кожна жердина в паркані знайома! Тут мій пуп закопаний! Буду тут доживать!
Діти спочатку сперечалися, а потім погодились, бо ж Устим і справді як щось надумав – по його й буде!
Життя розкидало сім’ю по всій Україні і навіть на чужину. А Устим все товкся в господі. Його здоровенна, вайлувата, трохи прибита життям до землі постать з’являлася то біля паркану, який трохи завалився і потребував ремонту, то на городі, де він справно з року в рік садив городину.
— Галю! — якось пізно ввечері гукнув Устим сусідку.
— Шо тобі?
— Відбивай телеграму моїм!
— Що сталося? — забідкалася та.
— Все, — важко зітхнув Устим, — час мені помирати.
— Почекай, — сусідка оббігла вулицею і заскочила на обійстя Устима, — кажи? Серце? Де пече?
— Та скрізь пече, — хрипів Устим, — відбивай телеграми, хай їдуть прощатися.
— Та які телеграми? — сплеснула в долоні сусідка, — це шо тобі пійсят третій год? Щас понаписую усім у вайбер! Ти як взагалі?
— Відчуваю, що закінчив свій шлях на цій землі, — з розстановкою промовив Устим, — пиши свій вайбер, а я піду ляжу на лаву у світлиці.
Першою, під вечір наступного дня, примчалася дружина із середульшою донькою.
— Давай, Устиме, мо до лікаря поїдемо?
— Та не хворий я. Просто нема сили далі жити.
Доки дружина прибирала в хаті, доня сиділа біля татка і гладила йому руку, а він порожнім поглядом дивився кудись у вікно. Час від часу підходила онука, торкалася сивої дідової бороди, і лише тоді губи Устима бралися чимось схожим на посмішку.
— Де він? — з порога гукав старший син.
— У кімнаті, вже добу не встає, — мати обійняла первістка і кивнула в бік світлиці. Доки вона заходилася біля онук-близнючок та невістки, син, сам вже з сивиною на скронях, говорив з батьком.
— Як ви, тату?
— Нормально.
— Шо це раптом вмирати вирішили?
— Час прийшов, сину.
— Так, мо, болить шо?
— Все болить. І душа. Там, в серванті, у супниці гроші лежать. То на поминки, на кафе.
— Тату, ну, шо ви ото?
— Не перебивай. Поминки річ важлива, сусіди чекатимуть, а я вас обтяжувати не хочу.
Весь день сім‘я бігала навколо діда, а той лише поблажливо посміхався в сиву бороду і дивився то у вікно, то на давно не білену стелю. Ніч пройшла тривожно, онуки один за одним прокидалися, хатою лунав шепіт домашніх.
— Ну шо він?
— Спить ніби.
— Точно спить?
— Спить. І ти спи.
На ранок приїхав меньший син, що жив найдалі, аж у Швеції. Будував теплові станції.
— Привіт, тату.
— Привіт сину, як доїхав?
— Та я то що? Боявся, що ти не дочекаєшся. А так, то шо — скочив літак і погнав. А тут уже машиною.
— Шо там у вас? Крепко, мабуть, холодно?
— Ну, трохи холодніше, ніж тут. Ти як почуваєшся?
— Вмираю.
Наступного дня чоловіки розчистили подвір’я, жінки навіть побіглили зовні хату. Дід так само лежав на лаві, лише час від часу зітхав.
— Ну, шо він?
— Дрімає ніби!
— Тихо, діти, не валуйте, хочете гратися, то біжіть на вулицю.
Через день покликали панотця соборувать. Звісно, під паркан попідтягувалися сусіди.
— А ви нашо до нас на вулицю приїхали? — питали Устимових онуків місцеві діти.
— А в нас дід помирає.
— Що, правда?
— Пішли, покажу через вікно…
Тим часом чоловіки замовили кафе, а жінки почали потроху готувати холодець, начинку на пиріжки. Так в приготуваннях минули п’ятниця, субота. Аж у святу неділю зранку Устим важко сів на лавці.
— Люди! — гукнув він!
— Що? Що татку? Кажи!
Вся родина прибігла й обступили Устима. Той витягнув перед собою руки, зігнув пальці в кулаки і знову розігнув їх. Потім торкнувся волосся і погладив бороду.
— Тойво, вибачте, — встав з лави, — мабуть, не буде діла.
За якісь півгодини Устим уже рубав дрова за хатою, а вся сім‘я дивилася на нього.
— Ми прийдьом, на вашу паніхіду…, — бубонів дід собі під ніс, здіймаючи та опускаючи сокиру, — ваш супруг нам тіхо скажет «жаль…»…
— Шо це він?
— Стара людина, не звертай уваги…, — змахнула сльозу дружина.
— І шо тепер? — подав голос молодший?
— Та шо? Давайте гульню гулять раз кафе замовили.
— … І покорно проглотів абіду, ми с сабакай затаім пічаль.., — чулося продовження фрази від діда із сокирою у руках.
Зрештою старший таки забрав діда до себе.
Але дім так і не продали. Час від часу онуки туди навідуються — бо ж родинне гніздо. А діда, який тиждень вмирав та так і не вмер, пам’ятають і досі.
Руслан Горовий
