Ходила зранку на Десну. Обіцянки синоптиків про дощ проігнорувала. Можливо, надвечір збереться й дощ, бо в полудень дуже припікало. З’їла на Золотому березі український пломбір. Вирішила не думати про калорії… Пригадала, як торік, у липні, випадково вранці стала свідком цікавої події — посвячення у байдарочники.
Десною мандрував спортивний клуб байдарочників з райцентру Куликівка. Ми потім трошки поспілкувалися. Досі пам’ятаю слова кумедної клятви: «Люби байдарку, як тата й маму…». Ну, й далі там звучав дуже веселий жартівливий текст з таким позитивом, що я навіть тоді трохи 
пожалкувала про те, що виросла в степах, і мої неіснуючі байдарки якось пропливли в паралельному світі…
Нині ж людей на деснянському пляжі чимало. На Десну ходять за здоров’ям і позитивом. Хто вдосвіта, хто — надвечір. Молоді і старі, товсті й худі, на велосипедах, машинах, самокатах, з собаками та котами, більшість — пішки. «Моржі» — взимку, решта — влітку. Дітвора плюхалася у воді, потім інтенсивно будувала разом з батьками хто тунелі, хто колодязі, а хто пісочні замки. Дитячі відерця, совочки, «пасочки» та інші цяцьки використовувалися дуже активно під гамір і веселі суперечки. Це все було тлом призабутого мирного буття. А потім…
Потім десь над Черніговом знову надривно завили сирени повітряної тривоги. У повітрі на пару хвилин зависла важка й тужлива тиша. Всі напружено вслухалися в ті моторошні звуки. Коли виття замовкло, люди довкола мене почали активно телефонувати кудись комусь.
Але ніхто нікуди від Десни не побіг. І я теж залишилась, міркуючи про своє і про вічне. Про те, що Десна наша споконвіку була, є і буде. Була до нас і після нас також буде нести свої води до вічного Дніпра. Про те, що — слава нашим неймовірним хоробрим воїнам, завдяки яким ми маємо змогу ось сьогодні, у липні, відпочити на березі Десни у звільненому від рашистів Чернігові, хоча йде 151-й день війни.
Слава Україні!
Інесса Фтомова,
фото юних байдарочників з минулорічного липня…
