Краматорськ. Кав’ярня, вмонтована у перший поверх «хрущівки» замість колишньої квартири. Дві кімнатки, чотири міні-столики, два з яких зайняті військовими. За одним столиком два хлопці (років під сорок кожному), обійнявши долоньми свої горнятка, напівпошепки про щось сваряться, нахилившись лобами одне до одного. Як сваряться? Один наїжджає на начальство, другий йому вторить. Той, що наїжджає, час від часу у такт словам гнівно стукає по столу трійцею пальців, як православні моляться. Дуже гнівно стукає.
За другим столиком ще двійко військових, ці молодші – років до тридцяти. Розвалившись на стільцях, мовчки кайфують у смартфонах перед високими “трьохслойними” стаканами латте і тістечками.
Ще двоє військових курять з кавою на літній терасі. Вже холодно, але терасу не розібрали, вітер з дощем її тріпає – натяжна вінілова стеля ляпає, як мухобійка по столу. Я впізнав це кафе – був тут минулої зими. Тоді так само пили каву лише військові. Точно це пригадую, бо й тоді відмітив цей момент і в паралель згадав свою солдатську чайну на строковій службі, де не ступала нога цивільної людини. Не вельми цінні для когось ці мої спогади, та я все ж вирішую поділитися ними з хлопцем-баристою. А він…
А він навзаєм згадав своє:
— Так, минула зима – тоді була заруба під Бахмутом, хлопці з позицій поверталися втомлені, що ледь живі. Мокрі, на ногах грязюки, як валянки, пальці збиті, кров запеклася, автомати до колін ставлять, вони з’їжджають і падають на підлогу, а їм несила підняти, так і сидять. Просили тільки кави – латте, капучино. Поки чекали, деякі засинали.
Ми помовчали.
— Війна і кава, – сказав я. І сказав, схоже, влучно, хлопець (а він готував мені еспресо) подався до мене поглядом. І повторив: “Війна і кава”. Повторив з виразом, що зацінив.
І продовжив:
— От, нічого їм так не хотілося. Ні шашлику, ні горілки… Кави! Казали, що це як після бою на десять хвилин опинитися вдома – у своєму місті, на роботі, в офісі.
Я відчув, що народжується історія, і вирішую ще порозпитувати:
— А кого більше з відвідувачів – військових чи цивільних?
— Військових. Цивільні що? Пенсіонери капучино не п’ють, а молоді в місті майже нема. Влітку, було, зайдуть пару дівчат, сядуть на терасі з сигаретами – їм не так тої кави, як смартфон погортать.
— А хлопці місцеві?
— Ці не ходять – від воєнкомуту ховаються.
— А ви не ховаєтесь? – трошки знахабнів я.
— Я не ховаюся, – сказав і споглянув на мене так, наче без слів промовив: “Іще питання будуть?”
До того моменту я розрахувався за каву і навіть відпив половину, розмовляючи з баристою біля стінки. І вже навіть знав його ім’я. Кажу:
— Гаразд, Стасе, дякую за розмову.
І сів до столика. За кілька хвилин до кафе вбігла дівчина. Згорнула парасольку, струсила з себе послєвкусіє дощу, пірнула за стійку, а далі у підсобку, щось сказавши Стасові.
Він звернувся водночас до мене і до дівчини:
— А от ви ще в Юлі спитайте, вона може теж щось цікаве пригадає. Да, Юля? Кого в нас більше буває, військових чи цивільних?
Я встав, знову наблизився. Юля – вона виявилася напарницею Стаса – вимивши руки, терла їх рушником і з цікавістю спостерігала за мною, намагаючись розгадати, що відбувається. Ми зі Стасом їй пояснили.
В Юлії вугільно чорне волосся – схоже, не фарбоване, а рідне, бо в її обличчі проглядалися монголоїдні риси. Коли посміхалася, ставала помітною особливість – маленькі виїмки у формі півмісяця на передніх зубах – однакові, як під копірку. Це жодним чином не псувало її вроду, а скорше додавало – було милою родзинкою. Ну, просто красива з правильними рисами дівчина. Хіба що, якби я був художником і писав її портрет, трошки зменшив би сідниці. Але це факультативно – не обов’язково, бо кажу ж, вона однак красива.
Ну, виразних професійних спостережень за публікою я від Юлі не почув, натомість вона розповіла свою історію. Народилася і закінчила школу у Краматорську, в інституті вчилася у Харкові, де й лишилася працювати поваром ресторану. Далі була повномасштабна агресія, і вона опинилася біженкою в Німеччині. Місяць живе, два, і відчуває, що якось тоскно. З чоловіків україно- чи російськомовних поруч лише старики, але хочеться поговорити з кимсь молодшим. На сайті знайомств написала: “познайомлюся з хлопцем” і вказала місцевість – Краматорськ. Хотілось спілкування саме з земляком.
Відгукнувся хлопець – живе в Краматорську. Не одразу, але за деякий час вони взнали один про одного подробиці. Він – Маркіян – дізнався, що Юля хоч і краматорчанка, але зараз у Німеччині. Вона ж дізналася, що Маркіян хоч і в Краматорську, але родом з Івано-Франківщини, а на Донбасі служить в армії. Причому, служить з 2017 року, вдома з того часу бував тільки у відпустках, і на сайті знайомств шукав краматорчанку, аби – якщо шо – можна було би хоч бачитися з нею “в офф-лайні”.
Як вони зустрілися? Просто: дівчина приїхала по об’яві у своє рідне місто на Донбасі до хлопця-западенця. Буває ж таке! Живуть разом.
— У вашій квартирі? З батьками? – питаю.
— В мене нема батьків. Вони загинули ще до війни в катастрофі.
— Вибачте.
— Та нічого. Мене бабуся з дідусем виховували. Але вони загинули вже в цю війну.
Що мені на це було сказати… Але я щось казав – банальне, не значуще, аби кудись вирулити ситуацією. Втім, вирулила сама Юля:
— Маркіян сказав, що якщо в Крамоторську стане гаряче, він відправить мене до своїх батьків на Франківшину. Вони ждут-нє-дождутся мене побачити.
Вадим Петрасюк
