Торік ми з товаришем поїхали у Яготин на риболовлю. Є там урочище Лукомщина, що знамените своїми ставками, де клює найкращий у світі короп та карась. Того літнього дня, закинувши вудочки, я розлігся на березі, в той час як товариш пішов зі спінінгом шукати щучку. Все то було по обіді. Червень якраз повернув на липень, але ранню кукурудзу на силос ще не прибрали…
То й не дивно, що коли мені захотілося скинути пообідній баласт, я, роззирнувшись навкруги (куди не кинь оком жодної людини), почимчикував саме до краю кукурудзяного поля, яке підступало до берега, лишаючи по собі невеличку смужку рясного споришу та дрібної травички. Всівся як кажуть «писок у лузі – дупа в кукурудзі».
Але справи не йшли.
Сиджу я собі, нікого не чіпаю, аж раптом праворуч чую хтось наспівує: «Ля-ля-ля, фіалка розвіла і мама молода…». Котить таке молоде, жилаве на роздовбаній «Україні», але вздрівши на березі снасті, зупиняє вєлік, роззирається по боках і побачивши мої безпорадні вибалущені очі, цілком природньо питається: «Ну, шо клює?»
Чесно скажу: я відразу не знайшовся що й відповісти, тільки злегка перднув з переляку, від чого ще більше знітився.
— О, – каже жилавий, — а я вас упізнав! Ви знаменитий артіст Арсен Мухтарський. Я на вас підписаний у Фейсбуці. А шо ви тут дєлаєтє?
— Сру, — відповів я чесно, зашурхотівши листком туалетного паперу, ну, чисто тобі розтривожений жук-навозник.
— А ви за кого на виборах у Верховну Раду голосувати будете? Я – за «Слугу народа».
Замість відповіді я зашурхотів папером ще агресивніше, даючи зрозуміти, що щирої розмови у нас не вийде.
— За «Об’єднаних націоналістів» чи шо?
Думав щось відказати, але замість того ще раз обурено перднув.
— А-а-а, понятно, за Порошенка. За цього баригу! – хлопець різко відштовхнувся від землі ногою, застрибуючи на сидіння вєліка. — Та шоб ти всрався з тим Вальцманом! — тільки й кинув через плече, налягаючи на педалі.
Ще з пів хвилини я нашорошено шурхотів рожевою «Кохавинкою», зосереджено сопучи, аж поки приступ гомеричного сміху не повалив мене на лужок подалі від купки свіжого навозу, що лишився після жука у тіні високої кукурудзи, до якої здалеку вже підбирався силосний комбайн.
Відтоді для мене термін «всратися від сміху» перестав бути абстрактною метафорою, набувши цілком реальних форм справжньої життєвої історії.
Антін Мухарський
