Вичитав, що в моєму рідному Тернополі невідомий добрий чоловік заніс на лікування чужої дитини 100 тисяч доларів, попрощався і мовчки пішов собі, не відгукнувшись на запитання «Хто ви?»
І правильно зробив.
До щедрості та благородства той чоловік іще й мудрий. Назвався б — лиха набрався б.
У нас жертвувати для загального добра — собі ж на кару. Не я стверджую — цим і Франко обурювався, і Чикаленко гірко досадував.
У нас чим більше жертвуєш, тим дужче тебе ганять, тим нищівніше шпетять і ненавистю виїдають. Це звіддавна, з царства Баби Палажки.
«Бачте, яка свята та божа, паляничку дала. А в самої оно стіл од кобас угинається». Таке за дрімучого старосвіття, у якому «сусіди лихі — вороги тяжкі». А нині? «Дивіться-но, дало, курва, мільйони… А сам на мільярдах сидить і масно втирається. На награбованому, звісно. З наших жилоньок виссаному. От баррррига…». І смашним плювком об землю, куповану рошенівську карамельку до щоки притиснувши, щоб, бува, і нею долу не стрілити: моє ж…
І виходить так, що хтось із кревняків золотого тельця на закон, який би йому пельку неситу трохи вшив, усіх своїх вопарламентарених дворових псів спуска на шматування, — то йому як з качура вода; хтось грошвою офшори придушив, а за якусь тисячу пожертви для «етой страни» швидше вересом удавиться чи у своїй лаврі вітри пустить — той свята цяця; хтось у казино мільйони спускає, хтось карпатські ліси досікає – «парінь года», кум Кремлю і сват міністрам; хтось, замість того щоб свою золоту «руку дающу» демонструвати, а платню президентську медикам віддати, демонструє пісну дулю в кишені і голівоньку бідную, що вечірнії казанія нації харамаркає, — той «наше всьо», державець і «бубочка».
А давцеві — клятьби правцеві.
«О, роде суєтний…»
Валерій Ясиновський
