Дехто й досі в незалежній Україні продовжує шанувати свята окупаційної радянської доби. Не зважаючи на суть, а просто за традицією, ми піднімаємо келих 9 травня. Чи 23 лютого виголошуємо здравицю за День радянської армії і військово-морського флоту… Але чим є ті свята з огляду на українську державність? Чи мають вони взагалі бути святами?
Давно нема ні тієї армії, ні флоту, то тепер «наслєдіє» Росії, але дехто в Україні і далі прискіпливо тримає в закамарках пам’яті зарубки з минулого, бо то, певна річ, було нашим життям. Але чи все, що було з нами, треба пам’ятати, а тим більше шанувати, а надто ж – навіть не намагатись його переосмислити?
Те, що я розповім, не є ні науковим, ні історичним аналізом. Це навіть не пропаганда з ухилом до українського патріотизму. Це мої спогади з далекого минулого, що тепер, ніби вода, відстоялось і вияснилось…
До радянської армії я призивався восени 1971 року. Мав після грипу серйозне ускладнення і міг спокійно від служби «відкосити». Але про симуляцію навіть не думав. Був міф про те, що в радянській армії служили всі придатні за станом здоров’я, і не було жодних винятків чи «блату». Так ось, на останній медкомісії у військкоматі окрім, власне, медиків і військових, були ще й представники державних і партійних органів, і саме вони виносили вердикт про придатність чи ні до служби.
Ми по черзі голяка (як у фільмі М. Іллєнка «ТойЩоПройшовКрізьВогонь») заходили до зали, де засідала та «колегіальна» комісія. Нас роздивлялися, задавали питання і ухвалювали остаточне рішення. Один з моїх колишніх однокурсників, син знаменитого полтавського лікаря, зайшов на комісію одягнутим і швидко звідти вийшов з фальшивою досадою: «На жаль, не придатний!». Потис нам руки і побажав удачі… Те саме було з сином першого секретаря міськкому партії, сином секретаря обкому партії. Ми стояли на військкоматівському плацу з торбами, а вони попри нас пройшли, усміхаючись, до службових приміщень, а потім зникли за ворітьми із червоними зірками…
Я дізнався потім, що всі ці хлопці опинилися в якійсь конторі при Міноборони в Києві, а фактично відсиділи службу вдома, у Полтаві.
А ми поїхали на станцію Полтава-Південна, куди вже прибув потяг новобранців із Донбасу. На вантажній рампі нас розмістили у плацкартних вагонах з розрахунком, аби займали і треті верхні полиці, багажні… Якраз така полиця дісталась і мені, де я кантувався більше двох діб. Простелив демісезонне пальто, під голову поклав торбину з харчами і так спав. Не пригадую також, щоб нам видавали в дорозі якусь їжу. Всі харчувались із власних припасів. Зараз це здається неймовірним, але тоді на ті спартанські умови ніхто навіть не зважав. Навпаки, жартували…
Їхали ми повільно і довго. Пропускали всі пасажирські й вантажні поїзди, що рухались за графіком. Шлях проліг через Київ, Чернігів, Брянськ. В окремих містах додавалися вагони з новобранцями. Третього дня потяг прибув на станцію Сольци. Нас вивантажили, посадовили в автобуси «ПАЗ», і невдовзі ми опинились у селищі Кречевіци неподалік Новгорода, де було військове містечко авіатранспортної дивізії. Спершу повели в баню, де ми стригли один одного «наголо».
Після бані видали військове обмундирування. І тут сталося комічне. У військовій частині очікували на прибуття новобранців із Середньої Азії… Більшості з нас форма була «на носа». Але з горем пополам якось одяглися, було вже доволі пізно і нас повели в їдальню вечеряти. Колона новобранців мала «неповторний» вигляд: солдати, котрим забракло розміру чобіт — взуті у капці на босу ногу, з коротких брюк стриміли білі кальсони, шинелі в багатьох закороткі. І на вулиці уже глибокий сніг…
«Отбой» пролунав опівночі. Новобранці «кавказької» національності в іншій частині казарми довго не могли вгамуватися, заважали спати. Ніби й не спали, як пролунало: «Подъем! Всем строиться!». Була шоста година ранку. Командував старшина Ковальов. Він був зростом 1,6 метра, тому кумедно заскакував на табуретку і, озираючи звідти стрій, віддавав накази. Нас в тонкій «хебешній» формі і тонкій натільній білизні вивели на вулицю і скомандували: «Бегом, марш!»
Бігли ми по льотному полю, було ще зовсім темно (ночі в листопаді на широті Новгорода довгі, точніше сказати — дні короткі) під пронизливим вітром і при температурі -16°. Напередодні у мене загострилася давня недуга — фарингіт, почало боліти в горлі. Але комусь сказати про те боявся.
Пробігли ми з кілометр і нам скомандували: «Стой, разойдись! Отлить на обочине». Виконали й цю команду, а далі таким же макаром повертались до казарми. Там – в умивальній кімнаті, наступна команда: зняти не лише гімнастерки, а й натільні сорочки. Старшина стояв поруч і командував, щоб обов‘язково обливались водою до пояса. Але яка то була вода: крижана, бо подавалась у водогін із замерзлої річки Волхов! І тут я раптом усвідомив, що в таких спартанських умовах не виживу, просто банально помру. Не було навіть якогось страху чи паніки, а така відсторонена думка про неминучу смерть…
Повмивались, поснідали, далі видали нам парадно-вихідну форму, шинелі, погони, петлиці, нарукавні нашивки, і ми стали самі все це пришивати. Аж раптом я відчуваю, що моє горло стало боліти менше, а через деякий час я про нього і взагалі забув. Отож, я й досі живий.
На третій день на бойовому АН-12 нас перебазували у Вітебське авіамістечко «Південне», де ми в дивізіоні зв‘язку (в/ч 30088) приблизно чотири тижні проходили так званий «карантин», чи курс молодого бійця. Основною була стройова підготовка, вивчення статутів тощо. Нашими безпосередніми командирами стали єфрейтори та сержанти строкової служби. Серед них було чимало етнічних німців із Казахстану, куди їхніх батьків чи дідів переселили під час війни із Поволжя. Командиром мого відділення був один із них, єфрейтор Фельбуш, неприємний тип. Але коли він дізнався, що я його земляк, з міста Темір-Тау (казахстанська «Магнітка»), то ставлення до мене помітно потеплішало. Насправді я в Темір-Тау постійно не жив, а лише їздив на канікули до батьків, які там жили й працювали. Служили й інші німці на прізвище Фінк, Лоренц, Кем, Нейфельд, яких досі пам’ятаю.
Ми, молоді солдати карантину, мали неухильно дотримуватись статутних вимог, і при кожній зустрічі з єфрейтором віддавати йому честь. Це набридало, було якось показушно, особливо нам, тим, хто закінчив інститути і був старший від своїх командирів на 3-5 років. Тому на зауваження прискіпливого «командора»: «Чому не віддаєш честь?», можна було почути у відповідь: «Честь треба мати!»
Уже в роті зв‘язку заступником командира взводу був такий собі єфрейтор Фінк – типовий солдафон. Коли він прибув свого часу із «учебки» в роту, то хлопці з екіпажу пересувної радіостанції (на базі автомобіля) влаштували йому «посвяту». Кажуть: «Слухай, солдат, сьогодні погано працює радіостанція, великі поміхи. Візьми мітлу, залазь на дах фургона і розганяй їх трохи».
Той виліз на дах і почав на всі боки розмахувати мітлою. І це після кількох місяців штудіювання фаху радіомеханіка в «непобедимой и легендарной» радянській армії! Якраз нагодився «зампотех», заступник командира роти з технічної частини ст. лейтенант Пирх.
– Чим це ви займаєтесь, товаришу солдат?, — питається.
– Розганяю поміхи, товаришу старший лейтенант!
– Дурню, злізай негайно!
Отакий розумний і кмітливий був солдат, а згодом єфрейтор, Фінк.
На початку грудня наш карантинний підрозділ повезли на земляні роботи на аеродром. Було морозно і дуже вітряно. Ми копали якісь траншеї, пітніли й промерзали у своїх благеньких шинелях. За день-другий почали масово грипувати. Нас відправляли на лікування в лазарет. Лікування було «супер»: ударні дози антибіотиків, за 4-5 днів збивали температуру і повертали в дивізіон. Поспішали, бо 12 грудня ми мали складати присягу. Ця урочиста процедура відбувалась у музеї партизанського командира, героя «бацькі Міная», був там такий герой, Мінай Шмирьов. В приміщенні спекотно, а ми в шинелях і шапках з автоматами на плечі. Задуха неймовірна. По черзі зачитуємо текст присяги. І раптом якийсь лемент. То Боря Гольдін разом зі своїм автоматом гримнувся без свідомості на підлогу. Виявляється, він напередодні захворів, а його «накачали» ліками і привели сюди, бо присяга – то святе.
Після присяги нас розвели по різних частинах дивізії: Вітебськ, Псков, Новгород… Мене і трьох хлопців-киян, також з вищою освітою, направили в окрему роту зв‘язку при штабі дивізії (в/ч 40849). Це було в тій же казармі, тільки поверхом нижче. Я був спершу радіотелеграфістом, а згодом радіомеханіком. Одразу зауважу, ніяким радіозв‘язком я не займався. Випускники вишів призивались на рік строкової служби, а військової спеціальності навчати треба було кілька місяців, отже — не раціонально.
Мене експлуатували в першу чергу як інженера-будівельника. Доручення отримував особисто від начальника зв‘язку дивізії полковника Болдакова. В дивізії його вважали суворим командиром, хоча до мене він ставився коректно і навіть привітно.
Серед моїх доручень було виконання обмірних креслень кількох закинутих підземних бомбосховищ – довоєнних, одне з яких споруджене німцями у війну. Воно відрізнялось від радянських потужнішими конструкціями і розмірами. Недарма саме це бомбосховище тривалий час у 1950-60 роки використовували як захищений командний пункт (ЗКП) дивізії. Обміри допомагали виконувати солдати, а в казармі я робив креслення і вони передавались до КЕЧ – квартирно-експлуатаційної частини гарнізону міста. КЕЧ була свого роду ЖЕКом і відділом капітального будівництва.
Ще одна частина моїх доручень надходила від замполіта роти лейтенанта Анатолія Іванова. В його розпорядженні був я та художник Віталій Кузнецов. Ми виготовляли різноманітну наочну агітацію, особливою гордістю серед яких були наші повзводні (чотирьох взводів) стенди «соціалістичного змагання». До них ми припасовували ще й списки екіпажів радіостанцій з фотографіями близько 120 військовиків, де регулярно у графіках та цифрах виставляли досягнуті показники..
Самого замполіта в розташуванні військ майже ніколи не було, і ми розкошували читанням журналів: «Смена», «Огонек», «Советский воин» тощо. На стіні висіла велика політична карта світу, яка дуже прислужилася для розв‘язування кросвордів…
Не можу не згадати ще одного мого безпосереднього начальника, командир взводу лейтенанта Слюсара, «землячка» із Харківщини. Він мав середню військову освіту і вчився заочно в академії. Мене ж, як свого підлеглого солдата, але з вищою, хай і цивільною освітою, недолюблював, м’яко кажучи. Тому як тільки помічав, що я вільний від доручень Болдакова чи замполіта, то всіляко намагався «завантажити» мене чимось найдошкульнішим – відправляв у наряд на кухню, в караул, на підвоз вугілля для котельної…
Наряди на кухню були виснажливими, особливо миття посуду. Тривали з шостої ранку до півночі. Але найдужче діставало взимку підвезення вугілля для котельні нашого авіамістечка. На кузові бортового авто ми, двоє солдатів, їхали через увесь Вітебськ кілометрів 7-8. Потім вручну вантажили лопатами вугілля, забирались спітнілі на те вугілля до кузова і на вітрі та морозі їхали назад. І хоч ми були в бушлатах, але промерзання розпітнілих на вітрі – то було ще тим екстремальним випробуванням. Як я не захворів, мабуть, сам Бог знає.
Побував я, як воїн-помічник, ще й на кількох господарських роботах. Це були підприємства та організації міста. Сортував кореспонденцію напередодні Нового року на поштамті (!), підмітав у цехах телевізорного заводу, але найбільше сподобалось у коптильно-ковбасному цеху облспоживспілки.
Про ковбаси варто розповісти детальніше. Нас було п’ятеро солдатів, протягом цілого дня ми пиляли на циркулярці, а потім рубали дрова для великої коптильні. Нелегко, але й не те, що вугілля вантажити. Зате яким був обід! Жіночки з коптильного цеху зварили у великому казані чи то суп, чи бульйон, де шматки м‘яса становили 80 відсотків усього об‘єму. Кожному навалили повну таріль того варива з тижневою за солдатським мірками нормою м‘яса. Від солдатів, що тут працювали раніше, ми дізналися: можна попросити ковбаси з собою…
На гімнастерки під ватники нам понавішували гірлянди зі ще теплих ковбас, і ми благополучно минули прохідну й добрались до казарми, де нас уже з нетерпінням чекали. Голодна солдатня безцеремонно кинулась до нас… Та так кинулась, що я й крихти не скуштував. А гімнастерку два дні відпирав від смальцю. Тоді те називалось: «Народ и армия – едины!»
Дещо про наших командирів. Командиром роти був старший лейтенант Шенделяр Василь Олексійович, родом з Вінницької області, очевидно українсько-молдавського походження. Він простодушно вважав, що говорить російською мовою. Але це була мова, густо замішана українізмами. Вона в його виконанні була колоритною, навіть кумедною.
Ну, скажімо. Наближалась демобілізація, і «старослужащіє», «дєди» до цієї події ретельно готувались. Хтось демонстративно голився під нуль, інші порядкували свої «дембельські» чемодани, вимінювали (в кого не було) різні значки та відзнаки собі на грудь, щоб село зустріло бравого солдата… Особливим шиком вважалось дістати десь на складах у каптенармуса (зав. складом) форму старого зразка зі стоячим комірцем, шкіряний ремінь тощо.
Один з таких «дєдов» єфрейтор Бляблін (Бля-блін, істинна правда, я цього не вигадав) у неділю був у «самоволці» (без дозволу залишив частину) і… напився. А на вранішнє шикування роти з‘явився у всьому блиску «дембельського облаченія». Шенделяр виставив його перед всім строєм, вилаяв з матами-перематами, зірвав з пліч нестатутні погони і оголосив наказ: «Троє сутків гауптвахти!». Оте «сутків» звучало, ну, дуже соковито і по-українському смачно!
Вінничанин, командир роти Шенделяр не лише вів «підривну» діяльність щодо чистоти «великого руського язика», а ще й жорстко боровся з пристрастю до алкоголю у солдатських лавах збройних сил СРСР. Але. В нього самого, а ще в замполіта і багатьох прапорщиків дивізіону також була нездоланна тяга до… спиртного.
Восени один прапорщик-штабіст відбув у тривалу відпустку і мені доручили виконувати його обов‘язки. Я мав навіть окремий кабінет. Ранком чи не щопонеділка замполіт забігав до мене зі словами: «Олег, виручай, позич руб (або два), а то нам з командиром роти дуже кепсько!». Вино тоді було дешевим – якраз руб чи два. Я, звичайно ж, «виручав» і борг мені завжди повертали.
Такою «слабиною» страждав ще один прапорщик – Борисов (до речі, надзвичайно талановитий чоловік). Теж позичав у мене і акуратно віддавав. Але чому я став ротним «гобсеком»? Бо мої батьки надсилали мені поштовим переказом щомісяця по 10 рублів: на книжки, кіно, зубну пасту. Навіть моя незабутня бабуся з полтавського села клала в конверт з листом «рублика». А ще ж була моя солдатська зарплатня – 2 карбованці 80 копійок! Одне слово, як дехто дорікав мені, я «морально розлагал командний склад нашої частини».
Старшиною роти був у нас Олександр Іванович Берзін. 50-річний чоловік, один з небагатьох у дивізії учасник війни. Майже ніколи не посміхався, хоча мав своєрідне почуття гумору. Його коронна фраза: «У меня воины должны быть чисто вымыты и накормлены!». При цьому в тих словах відчувалась прихована іронія. Ніколи не матюкався, найстрашнішим з його вуст було: «Га*но человек!»
Крім нашої роти решту казарми займала ОКДО – «отдельная команда десантного обеспечения» – чоловік 50-60 та кілька дрібних підрозділів: солдати комендатури, шифрувальники і т.п. ОКДО за сучасним визначенням — елітний підрозділ, свого роду радянські командос. Їх готували для десантування і захоплення плацдарму. Якщо солдати десантної дивізії за два роки служби мали до двох десятків стрибків з парашутом, то воїни ОКДО робили їх по 150 і більше. Серед цих хлопців були майстри спорту та рекордсмени світу з парашутного спорту. Запам’ятався такий випадок. Один солдат родом з Північного Кавказу в день своєї демобілізації, в травні місяці, робив останній стрибок, 170-й. І в нього не відкрився парашут, довелось відкривати запасний.., і все ледь не закінчилось трагічно. Його вітали з народженням удруге. Вітали всім ОКДО в солдатській їдальні «святковою» вечерею з… печивом та «згущонкой» з буфету.
Кілька слів про саму дивізію. Називалась вона — 3-я гвардійська військово-транспортна авіаційна Смоленська орденів Суворова і Кутузова ІІ ступеня дивізія. Базувалась у Вітебську, Новгороді та Пскові. Командиром її в 1957-1973 роках був фронтовик, генерал-майор Микола Зайцев (1917-2003), родом також з України, з Чернігівської області.
Наприкінці 1958 року на озброєння військово-транспортної авіації почали надходити літаки АН-8 та АН-12, розроблені в КБ Антонова (м. Київ). Першими перевчались на нові АН-12 якраз льотчики вітебського 339-го полку.
Згодом жодні великі навчання 60-70 років, пов‘язані з десантуванням і передислокацією військ, не обходилися без участі екіпажів 3-ї гвардійської дивізії. У 1961році за благополучне повернення космічного корабля «Восток-1» з космонавтом Ю. Гагаріним на борту і швидке визначення його місце розташування, 34 офіцери, 15 сержантів і солдатів дивізії були удостоєні урядових нагород.
Екіпажі дивізії надавали допомогу «братнім» народам Африки, Близького Сходу, В‘єтнаму, Індонезії, Лаосу, Чилі… що відповідало тодішній політичній доктрині. На початку 1960 року лише до Йємену було здійснено 610 рейсів, щоб перевезти 16865 солдатів і 2300 тонн вантажів та бойової техніки. У 1968 році під час введення радянських військ до Чехословаччини десантували 103-ю повітряно-десантну дивізію на аеродром м. Брно. Активно відзначилась дивізія і у війні в Афганістані…
Кілька слів про «людський фактор» в радянській армії. Було багато трагедій і самогубство, які звичайно ж замовчувались. Взимку 1972 року під час караулу на нашому ЗКП дивізії (захищений командний пункт) повісився солдат. Почалась серйозна «виховна робота». Весь особовий склад дивізії зібрали в актовій залі (клубі) і політпрацівник штабу дивізії, підполковник, цілу годину нас «виховував». Головна теза, яка досі в пам’яті, звучала так: «Ну что ж, если и среди вас есть такие «хлюпики», слабаки, то идите вешайтесь и стреляйтесь!»
Минуло півроку від тієї «виховної» лекції політпрацівника, як в нашому військовому містечку трапилась нова надзвичайна подія: групове зґвалтування дівчини солдатами автомобільної роти. Два солдати цього підрозділу зустрічалися з двома дівчатами, які час від часу навідувались на на територію авіамістечка. Так було й того вечора, але почався дощ і всі четверо зайшли до приміщення. Казарма автороти мала спільну внутрішню стіну з котельною. Ця обставина і зіграла фатальну роль. Доки хлопці з подругами перечікували дощ, їхні голоси почули солдати за перегородкою. Отут і розігрались пристрасті. Одна з дівчат швидко зрозуміла до чого йдеться і встигла втекти, а інша стала жертвою жорстокого збиткування…
Треба зауважити, що черговим по частині того дня був не офіцер чи прапорщик, як мало бути за статутом, а сержант автороти, комсорг. Він намагався зупинити злочин, але його вмовляння були безпорадними… З розповіді очевидців, учасниками злочину було понад двадцять солдатів… На ранок нещасна трохи оклигала і пришкандибала на квартиру, де вона винаймала житло. Негайно викликали міліцію…
Злочин усіляко намагалися приховати. В ротах знову вели довгі «виховні бесіди». В усіх частинах і підрозділах, зокрема перед «відбоєм», щоб нічого «не хотілося», наказали проводити двокілометрові «марш-кидки»… Бігали з нами навіть чергові по частині прапорщики… Хоча всі розуміли, що ні розмови, ні кроси моральних проблем радянської армії не вирішували. Тому за деякий час «біганину» припинили.
А невдовзі відбувся суд – військовий трибунал над ґвалтівниками. У вироку (я читав наказ по дивізії) йшлося, що до різних термінів ув‘язнення засуджено 18 осіб, сумарно — 163 роки (!), з них найбільший термін — по 15 років — отримали три особи, а найменший – 2 роки — одна особа. Від половини засуджених – 9 осіб — відмовились батьки і не приїхали на суд…
У листопаді того-таки 1972 року я демобілізувався і зупинився на деякий час у сім‘ї своєї двоюрідної сестри в Полтаві. Вони з чоловіком набагато старші за мене. Іван Сергійович, чоловік сестри – учасник війни 1941-45 рр., воював танкістом, учасник параду Перемоги у Москві. По війні закінчив академію бронетанкових військ, а в 60-ті за станом здоров‘я вийшов у відставку.
Так ось, коли я розповідав йому дещо про ту армію, з якої щойно повернувся, він слухав, ставав усе більше похмурим, а потім раптом губи його затремтіли і… я, ошелешений, почув навіть не крик, а ревище про звинувачення та наклепи на радянську армію…
Свояк і фронтовик не те, що не вірив, він навіть чути не хотів мої розповіді, які вважав підступною брехнею. Хоча і тоді, і зараз я пишу тільки те, що бачив на власні очі, і що є суща правда!
Виходило як в тому анекдоті радянської доби: «Раньше офицер был чисто выбрит и слегка пьян, а сейчас слегка выбрит и чисто пьян».
В цих моїх спогадах, у цих нотатках я є об‘єктивний, і не спотворив жодної події чи жодного факту. І все це для того, аби ми, нині сущі в Україні — і поважного віку, і молоді — найперше самі для себе усвідомили: в якій країні ми колись жили, в якій армії служили, і чи така армія потрібна нам, в незалежній Україні?
Олег Кашлатий, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
м. Полтава
