Багато хто, напевно, пам’ятає популярний колись сімейний дует «Два кольори» Людмили Гримальської та Олега Ледньова. Олега не стало ще в грудні 1997 року. За шість років по тому в одному з небагатьох інтерв’ю Людмила Гримальська говорила: «Ми з Олежиком були нерозлучними не лише в «Двох кольорах», а й досі! Я навіть у священика в монастирі запитала чи можна урну з прахом чоловіка тримати біля себе, то він сказав, що можна… Мені приємно, що нас ще пам’ятають. А з Києва я втекла, бо на кожному кроці дратували запитанням: «Де це Олег, ви ж завжди ходили поруч?..»
21 квітня популярна в 70-80 роках українська естрадна співачка Людмила Гримальська святкувала б 75-річчя… Вона померла восени 2014 року.
Доля була і щасливою, і багатою на поневіряння для Мілки, так люб’язно її називали друзі та колеги. Особливо наприкінці життя їй випали складні випробування. Вона довгий час лікувалася в психоневрологічній лікарні. Потім самотньо мешкала в кімнатці колишнього радгоспівського гуртожитку на Київщині, завдяки добрим людям.
Безпорадна і безпомічна співачка–пенсіонерка ледь зводила кінці з кінцями. Отримувала мізерну пенсію. Перешивала старі костюми і пальта, віддавала у ремонт старе взуття. Однак тримала себе завжди у формі. Її виділяли у натовпі, було видно, що йде Артистка.
І Олежика свого вона нікому не віддавала! Урна з прахом покійника 17 років була поруч з нею, де б не була… Замість переконати жінку, аби дала спокій душі померлого, один із священиків тамтешнього монастиря сказав співачці: «Ето нє запрєщєно… Можетє дєржать рядом…».
Десь на початку 2000–их, відколи Мілка виїхала з Києва, декотрі «знавці» та музичні «дослідники» «поховали» співачку. Пошукові інтернет-системи надавали інфу, ніби вона покійна, але дату смерті знайти було годі…
… Мені пощастило розшукати Людмилу Гримальську в лютому 2013 року. Я якраз завершував тритомник з історії української естради, де неодмінно мусили бути і «Два кольори». Я довго шукав Мілку. І це вдалося. Ми з нею спілкувалися ще понад рік, до її смерті.
Першого разу в тому радгоспівському гуртожитку не могли наговоритися, тож співачка сказала: «Я напишу листа».
І справді, я отримав від неї листа. Вона писала на якомусь пожовклому клаптику паперу… Надіслала вигорілу обкладинку з журналу «Україна», де був не лише її автограф, а й Олежика, правда, взяла його в рамочку і написала прізвище українською – ЛеднІв!
Людмила померла в тому-таки гуртожитку, в селищі Калинівка, 19 вересня 2014 року. Її, як і її Олежика, кремували. На Берковецькому цвинтарі Києва, дві їхні урни поховали на могилі батьків Людмилиних…
Вічна пам’ять великим артистам…
І нехай дарують нам, українцям, що не підтримали, не допомогли, не шанували…
Хочу подякувати соціальному працівникові смт Калинівка Ганні Ньорбі, яка до останнього подиху доглядала Людмилу Гримальську. Завдяки цій жертовній жінці мав можливість за номером її мобільного телефону десятки разів розмовляти і підтримати нашу Мілку…
Михайло Маслій, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
