Я винен, браття. Всі ми винні. Наш гріх судитимуть віки. Це слова великого українця, якого ми майже НЕ ЗНАЄМО і який багато чому навчив навіть самого Василя Стуса чи й Семена Глузмана (Семена недовчив, щоправда!). Дослівно це звучить так і стосується кожного з нас:
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Перегвалтовані роки,
За куці істини нізчимні,
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики…
Правий великий Іван Світличний: язик досі трохи кастрований навіть у найкращих, яких я знаю! Навіть у шановного Василя Овсієнка (дай Боже йому здоров’я!) чи в Олеся Шевченка (інакше б ти, Олесю, не кинув досі у біді побратима Михайла Якубівського, який пройшов радянські психушки – більш жорсткі, аніж Льоня Плющ, а тепер у нього пенсія 1800, 3-й інфаркт, операція, важка стадія діабету, а ти при своїх можливостях йому не допоміг (дякую, Олексо Різників, що ти поміг, як міг)…
Навіть у шановної Ліни Василівни з цим язиком є деякі проблеми (читайте «Як ми з Ліною Костенко на Великдень у Чорнобиль їздили»)… Так от цей гріх стосується й Чорнобиля… Краще почати з власного гріха.
Одного разу я покритикував у газеті голову президії Верховної ради Валентину Шевченко за той, придуманий нею і Щербицьким парад у 1986-му на Хрещатику та деякі інші її побрехеньки та замовчування: вона колись на повному серйозі дала мені «таблетки від Чорнобиля», власне, давала Київметробуду, а дісталося й мені: ну, прямо свята простота (sanкta simplkitas — так нібито сказав Ян Гус про бабусю, яка щиро підкинула дровець до вогнища, у якому він горів!..)
А потім, піднімаючи келішок з Валентиною Семенівною на якомусь фуршеті, я заспокоював її, стареньку, майже вибачався, а треба було, якщо не плюнути межи очі, бо все ж таки жінка, то хоч «прибити» правдою до підлоги Українського дому.
Не зміг…
Я знав її здавна, а спілкувася ще, коли вона була лиш заступником міністра Освіти та куратором юнацького спорту в Україні. Загалом її в люди вивів мій дядько (гадаю, краще не стверджувати, що виводив саме через ліжко), один із тодішніх очільників Кривого Рогу, другий секретар міському, делегат всіх брежнєвських з’їздів, з багатьма орденами за війну і пораненнями.
Він не дуже родичався тоді з нами, бо мій батько, його рідний брат – Григорій Максимович Бондаренко, пройшов три концтабори, в т. ч. Бухенвальд, та все ж допомагав трохи братові.
Отож, дядько Микола рекомендував майбутню Валентину Семенівну, щоб вона очолила криворізький комсомол (фактично посадовив її на посаду секретаря), потім молоду красуню помітив Щербицький, і перед нею з’явився трамплін аж до Києва…
Ще пару штрихів: колись я брав інтерв’ю у Расула Гамзатова. За моєю спиною стояло майже все наше Політбюро, в т. ч. Шевченко, Орлик, міністри, Олесь Гончар з Валентиною Данилівною… На них чекав Щербицький і щедрий прийом, а через мене несподівано все гальмувалось, бо члену президії Верховної ради СРСР і Герою Соцпраці Расулу Гамзатовичу все стало «по барабану», бо його вразив журналіст-«пацан», який знає на пам’ять його щойно видану у Києві книжку «Мій Дагестан» і цитує його батька Гамзата Цадасу, Абуталіба і решту…
Та ще й не чорті шо запитує, а про ставлення аварців до жінок та коней, про тамтешній мелос тощо!.. Це було в театрі Франка в день народження Шевченка, де Расул, зі страшним акцентом, сказав, що, мовляв, ви, українці, не маєте сорому, бо каструєте «Кобзар», а «у нас в Дагестані ми так не робимо»… (Тоді ще Параджанов з Драчем подарували йому величезну трембіту, і як потім казав мені Іван Федорович, їх з тією трембітою не пускали через центральний вхід, але вони протислися через боковий, службовий)…
Так ось: позаду хтось торкнув мене рукою під час тої диванної бесіди з Расулом (сиділи лиш ми удвох, потім тихо підсів і Микола Шудря, який вже, мабуть, хіба на небі виставить обіцяний ящик коньяку за подаровене йому фото, на якому ми втрьох разом з автором «Журавлів»). А торкалась мене якраз Валентина Шевченко, мовляв: пора і чесь знати… Але Расул «пророчо» підіймає палець догори: чекайте, зараз завершу відповідь на останнє запитання…
Зізнаюсь, я дещо стривожився, але все завершилось мирно: Валентина Шевченко попросила через головного редактора газети «Вечірній Київ», щоби я приніс їй цілу пачку фото з тієї події (особливо ж, де вони разом з Расулом). І я це зробив.
… Ця коротка розповідь до того, що гріхи треба визнавати, а ще краще каятись і спокутувати… Я ВИНЕН, БРАТТЯ. ВСІ МИ ВИННІ! Не забуваймо…
І вічна слава героям-чорнобильцям! Декого з них я знав ще до аварії, зокрема – курсанта, а пізніше лейтенанта-пожежника Володю Правика, дуже високоморальний був хлопчина…
А щоб стало легше у ці дні Печалі, почитайте на світлині повчальний і веселий вірш із книжки «Вереснята» (він написався ще тоді, коли були такі собі жовтенята, пам’ятаєте?). У видавництві «Веселка» колись так зраділи цьому слову, що молодий редактор на прізвище Іван Малкович зробив великий плакат, який довго прикрашав фойє видавництва, а сама ця книжка вийшла вже аж у цьому столітті.
Буває!
Усі ми, хто з того часу, і є вереснятами — не лише тому, що першого вересня колись уперше пішли до школи, а й тому, що вчитися ніколи не пізно! Якщо комусь зволожать очі сльози – не біда, то – катарсис…
Станіслав Бондаренко
