Працював у колгоспі легендарний шофер, на прізвисько «Живо-Живо». Їздив він на грузовій машині, недбало склавши руки на руль по самі лікті. Розслаблено. Як гонщик «Формула-1» у відпустці. Єдина проблема полягала в тому, що машина його не слухалась і всякий раз карала за легковажність.
Тільки він міг, розповідає сват, привезти з Дніпропетровська дорогий фрезерувальний станок для колгоспу, і… перекинуться в чистім полі, догори колесами, не доїжджаючи до села півтора кілометри… Або привезти з Маріуполя нову жатку, і роз’ї@ашити її у хлам об стіну уже в колгоспному гаражі.
Одного разу треба було перевезти купу всякого залізяччя з колгоспного току на свиноферму. Їхати там кілометрів два, максимум.
— Ти ж, дивись, — каже сват, — обережно їдь!
— Не учи учоного! – каже Живо-Живо…
Поїхав помалу, згадує сват, а сам згодом рушив за ним з краном, щоб те залізяччя на фермі вигрузить.
— Бачу, — каже сват, — біля Бобира (жив такий чоловік у селі), дим іде, і машина на боку лежить…
Винним себе у всіх цих прикрих пригодах Живо-Живо ніколи не відчував. Просто, казав, так склалися обставини…
Сам Живо-Живо пояснював ці метаморфози еволюційно:
— Проблема в тому, що людина проізошла од обезяни, – рассуждав Живо-Живо. — А машина – проізошла од людини… А посади обезяну за руль, чи далеко вона заїде?
Віталій Чепинога
