Один з деміургів мого українського світу поклав на музику й заспівав один із моїх останніх віршів. І це геть особливий різновид болю й любові. Віктор Морозов — глибокий культурний герой, але зараз я хотіла б говорити про його музику, а особливо голос. Бо він мені страшенно важливий, він дістається в якісь такі глибини, куди боюся заходити сама.
Запахи. Ми їх не можемо зберігати в архіві, на жаль. Так, як зберігаємо фотознімки, рукописи. Щоб дістати у час розпачу, подивитись, згадати, відволіктися, примусити мізки переключитися. А от із запахами так не вийде. Їх можна, хіба що, відтворити, знаючи складові. От я і спробувала. Картинка із дитинства. Баба Зіня дістає із печі велику паляницю, яка наповнює хату таким особливим запахом хрусткої скоринки. Хата в діда й баби була простора, але аромат все одно дістався в усі кутки. В цей час заходить дід Олекса із відром свіжої олії, він щойно прийшов із олійниці. Ну, хто не знає, як пахне щойно вижата олія із сільської олійниці, тому я пояснити не зможу, що це за запах.
А все-таки я Вас любила,
любила,
любила!..
І це не минає — хіба осідає на дно…
Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила —
І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино!
Ви колір дали моїм мислям, а образам — тіло,
Зоставшись лиш шумом, як море у мушлі в ушу…
…А як там насправді було —
то яке кому, господи, діло!
Важливо — як буде.
А буде — як я напишу.
(Оксана Забужко. Диригент останньої свічки. К. 1990)
Портулак (Portulaca oleracea L.) вважається у нас банальним бур‘яном. Він рясно і щедро росте на грядках, любить сонце та дощ, сам себе сіє, не має природніх ворогів, його ніхто не під’їдає, не потребує ніяких агротехнік та догляду, а селяни ведуть з ним вічну й нещадну боротьбу, з якої портулак незмінно виходить переможцем.
