Доволі довгий допис, але він усе одно замалий, аби описати глибинну сутність усього російського, проявлену в сумнозвісному фільмі «Слово пацана». Виправдовую себе: витратив на перегляд час, бо колеги щодня годинами дивляться роспропаганду. І детокс робив після кожної серії, відразу дивився цивілізоване.
Повертати собі й нашим нащадкам давню віру, звичаї, обряди необхідно, бо то були знаки нашого правильного природного шляху. Але збились ми з того шляху давно, збились не здуру й не від підлої агресїї чужорідних сил, а через загальнолюдську хворобу — спокусу технічного прогресу як основи матеріального комфорту.
Щодо Олексія Печія, ведучого “24 каналу”, який скориставшись акредитацією на саміт ЄС, втік закордон. Ніколи його не знав, не бачив в ефірі і не уявляю що це за людина. Зрозуміло, що його вчинок просто жалюгідний. Пояснення мотивів, ще більш жалюгідні. А наміри продовжувати працювати в сфері інформаційної політики за кордоном, повинні бути предметом уваги контррозвідки. Бо які наративи про Україну може тепер транслювати ця людина?
Перечитував «Щоденник нелегального солдата» снайперки, добровольця Олени Білозерської… І з пам’яті стали виникати десятки імен наших юнаків і юнок, які після анексії Криму взяли в руки зброю і пішли в капцях і в домашніх куртках захищати свою країну. Вони були добробатами. Вони були нелегалами. Вони були незручними для влади.
