Футбол. Німеччина – Україна – 0:0. Товариська зустріч. Нюрнберг. 3 червня. Господарі дуже хотіли перемогти. Їх перевага у матчі була тотальною. Особливо у плані володіння м’ячем, кількості спроб пробити Трубіна. Українці зіграли у абсолютно захисний варіант.
Їду з КнижковогоАрсеналу в таксі. Таксист: «Ну, купляли книжки? Бо я бачу — такі черги щодня».
— Черги, — кажу, — бо рамки стоять. Кожен день приїздив хтось… Ось дружина Зеленського була…
12 Книжковий Арсенал закінчився. Він приніс масу вражень, нових зустрічей, знайомств, розвіртуалень і планів. Найперше, що запамяталося — це довжелезні черги, ніби на стадіон під час кубкових матчів, бо навіть черги за безкоштовною шаурмою, чи за дармовим насінням на рівненському ринку — ніщо в порівнянні колейкою спраглих до україномовної книги.
Таких людей я помічаю відразу — у них робота в руках буквально кипить. Чітка зібрана, акуратна, в міру ввічлива. Це я про нову продавчиню, що стала працювати у великому павільйоні напів-фабрикатів, де я у Білій Церкві часто скуповуюсь. Субота. Надвечір. В тісному коридорчику набилося доволі багато людей.
Всі хочуть щоб їх розуміли. Бо за розумінням слідує співчуття, співучасть, а можливо й допомога в твоїх проблемах. Так на рівні побутовому. Так і на рівні націй, і на рівні держав. І буває зовсім навпаки щодо тієї логіки. Спочатку з якихось далеких від емпатії міркувань допомагають (тому що сильні або вигідно), а лише згодом постає питання: а чи розуміємо ми по-справжньому того, кому взялися допомагати?
