Хочу висловитись щодо «планів припинення війни в Україні». Одразу зауважу — нікому не підспівую, і в хорі не співаю. Чому пишу про це? Слухав радника очільника офісу президента Михайла Подоляка і ще групу рускогаварящіх таваріщей на ю-каналі Н. Мосейчук. Порався на кухні і слухав. Чекав, може хоча б хтось про це скаже. Ні. Там лише — Трамп, Зеленський, Путін, Трамп, європейці, Путін…
Сухе, зівяле листя голосно шаруділо під ногами. І то так голосно, що я ступав з якимсь острахом, наче боявся чогось. Чого? Що хтось побачить мене тут в саду самотнього, безрадного, згніченого тро́щею всіх сподівань? Але кому це потрібно? Та й що кому до мене? У селі й людей катма. Вийдеш за ворота, постоїш, і ні душі не уздриш ні з того, ні з иншого кінця вулиці. І все одно мене лякало це шарудіння. Хотілося ходити беззвучно, як тінь. Та ба.
Цей знімок ще раз показує – сучасна політика — це театр. Тут ллʼється томатний сік, а не кров. Як тільки не обзивали один одного ці два амбітні дідусі на виборах, які тільки ярлики не тулили… А от сидять, ручкаються, посміхаються один одному. Чому таке лицемірство?
Давно назрівало, але руки не доходили. Але я на руках ходити не вмію, бо це неефективно. До речі, про «ефективність». Цей термін дуже популярний у високорозвинених суспільствах. Голандія тому приклад. Країна, що займає площу трохи більшу за Київську область, третя в світі за експортом аграрної продукції. За повної відсутності чорноземів, на засолених грунтах, розташованих нижче рівня моря, при постійних загрозах підтоплення та інших водно-стихійних катастроф. Третя! В світі! Так само і ізраїльська армія, що саменька протистоїть мільярду ворогів.
У мене з’явилася одна дурнувата думка — хочу місяці три пожити в Нью-Йорку і написати книгу про фриків цього міста. Зовнішньо вони виглядають значно небезпечнішими. Колись давно, мабуть, в десятому році я уточнив: чи правильно я їду в напрямку Граунд зеро – це меморіал загиблим 11 вересня. Чоловік підтвердив, що правильно і зненацька запропонував мене супроводжувати…
Живемо з людьми і серед людей. Любимо їх. Ненавидимо. Проходимо байдуже. Нас формують люди. Нас змінюють люди. Вони відбирають наше життя. Вони сповнюють його сенсами. З Миколою Лесюком (1940-2024) я запізнався в лютому 1994 на вході у Львівський університет.
Чому Вермахт за часів Гітлера взяв на озброєння концепцію бліц-кріг (блискавична війна)? Тому що були зроблені висновки з Першої Світової. Британські військові теоретики і головне генерал Гайнц Гудеріан у своїй книзі Achtung – Panzer! (Увага-танки!) дійшли висновку, що тільки миттєве розсікання ліній оборони противника, оточення і знищення противника гарантує перемогу.
Менш, ніж за два місяці відзначатимемо 90-річчя Василя Симоненка. Чи міг би поет за інших обставин дожити до наших днів? Чому б і ні?! Окремі його старші колеги перевищили цей віковий поріг: Ліні Костенко 95-й рік, Дмитро Павличко завершив життєвий шлях на 94-му році. Василь Симоненко не дожив і до 30-ти.
Два дні тому, 11 листопада був день пам’яті Леоніда Талалая. Він родився в сутінках листопада, а відійшов у день найвищого сонця. Його остання книжка, «Безпритульна течія», – це крик відчаю. До нас. Ми його не почули… Зізнаюсь: я близько не був знайомий з Леонідом.
Чому, власне, дивуватися?! Ми живемо не тільки в епоху пост-правди. Ми живемо в епоху баби Ванги, коли буквально всі аналітики займаються не аналізом того, що є, а того, що за їхнім фантазуванням буде: а ще буде отак, а ще буде оце, цей буде хорошим, а цей буде поганим…
