Дякую, шановні друзі, за привітання з нагоди призначення директором Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Сприймаю їх, як Вашу доброзичливу чемність, а ще як зацікавлене бачення, яким мав би бути керівник ІЖ. Не романтизую свого призначення. Усвідомлюю і знаю — це не нагорода і не медовий пряник. Це – завдання і робота. Багато завдань і багато роботи, повсякчас.
А також відповідальність. Перед студентами, які обрали журналістику, перед колегами, які знають і вміють не менше за тебе, перед очільниками Університету, які зробили свій вибір, повіривши і довіривши працю. А ще відповідальність, не прописана жодними службовими інструкціями, – перед тими, хто створював і утверджував відділення, факультет, а потім інститут журналістики, хто тепер незримо уболіває і оцінює тебе, нас і наші дії.
Моя відповідальність – перед університетськими навчителями і старшими колегами, перед світлої пам’яті Дмитром Прилюком, Анатолієм Москаленком, іншими наставниками. Також і перед Володимиром Різуном, який майже чверть століття був біля керма журналістської освіти і завдяки якому інститут є таким, яким він є – збереженим і не останнім. У кожного своя пора і своя робота. Я спробую не підвести тих, чиї імена важливі не тільки для мене, а й для багатьох поколінь журналістів.
Наскільки моя діяльність у непростий для всіх нас час буде придатною, залежить, хочу вірити, також і від Вас. Я сподіваюсь на Вашу, друзі, доброзичливу підтримку та участь у спільних позитивних справах, на Ваші добрі поради і сприяння інститутським та ширше університетським проєктам. Бачу нашу бджільну толоку, до якої не примушують і до котрої долучаються, щоб допомогти.
З Вами, шановні друзі і колеги, буде легше впоратися з тими викликами і загрозами, які маємо і які, на жаль, бовваніють. Тож тепер, після гучних литавр, має бути копітка робота, сповнена (пошлюся тут на свого однокурсника і товариша, критичного Олександра Крючкова) терпіння, поміркованості і сумління!
Юрій Бондар
Замість напутнього слова Юрієві Бондарю
Мій колишній студент Юрій Бондар приступив до виконання обов’язків директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Щиро вітаючи Юрія Бондаря з призначення і новою відповідальністю, що лягла йому на плечі, бажаю йому мудрості в ухваленні рішень і щедрих успіхів на орґанізаційно-управлінських теренах журналістської науки і освіти. При цій нагоді на 
правах одного із його вчителів дозволю собі висловити і своє напутнє слово.
Мене зворушило те, що Ю. Бондар поклонився могилам своїх учителів і попередників Д. Прилюка та А. Москаленка. Такий вчинок може здатися необачним для тих, хто вважає, що нову справу не варто починати із цвинтаря. Треба розуміти, що цим Бондар хотів запевнити нас у вірності традиціям своїх учителів-попередників.
Сподіваюся, що таку ж шану він віддає й Матвієві Шестопалу — єдиному справді україноцентричному деканові факультету журналістики, якого тепер вшановують і в Інституті журналістики.
Серед учнів М. Шестопала називають журналістів, які стали моїми наставниками у практичній журналістиці й справжніми старшими друзями по життю, — Івана Білика, Вадима Пепу, Дмитра Степовика та Миколу Шудрю. Попри те, що А. Москаленко був однокурсником названого вище М. Шудрі, а також Б. Олійника й В. Симоненка, до учнів Шестопала він не належав й ніколи його не згадував.
В усіх названих осіб в учителях був також Володимир Рубан, і Москаленка скорше можна назвати продовжувачем саме Рубанової традиції в системі підготовки журналістів; напрацьоване Прилюком він відсунув на другий план. Можливо, саме тому наступник Москаленка В. Різун і зробив ставку на Рубана, через що й набив собі чимало синців.
До учнів Шестопала, до речі, записують і В. Полковенка, який став на захист Шестопала у час його переслідування. З часом Полковенко круто розвернувся до Рубана. Упродовж сімнадцяти років моєї роботи на факультеті журналістики я був свідком тісних взаємин Полковенка якраз із Рубаном: вони не тільки працювали на одній кафедрі, а й були такими близькими друзями, що щороку їздили разом на відпочинок. Печальним став для нього й кінець роботи на факультеті уже за Москаленка.
Д. Прилюк як декан свідомо чи несвідомо намагався відірватися від Рубанової традиції й обережно, але багато в чому помітно наслідував свого попередника М. Шестопала. Не пригадую жодного випадку, щоб Прилюк сказав криве слово про Шестопала (він старався його просто не згадувати), а от до Рубана у нього була відверта відраза.
Справедливості ради треба сказати, що й у Москаленка було критичне ставлення до Рубана, і він його демонстрував. Коли мене було призначено на посаду заступника декана з наукової 
роботи (а я ще не став навіть кандидатом наук), обурений Рубан влаштував Москаленкові скандал, але Москаленко не став навіть вислуховувати його.
На відміну від Прилюка, як декан, Москаленко давав можливість проявити ініціативу людям, яким він делегував частину своїх повноважень. Я відчув це, ставши його заступником з наукової роботи. Саме завдяки цьому нам вдалося здійснити прорив і за два роки підняти факультет з передостаннього місця на друге в масштабах університету, а потім провести на базі факультету перший міжнародний симпозіум із журналістики і стати осередком координації наукових досліджень із журналістики на союзному рівні.
У цьому контексті мені хочеться побажати моєму колишньому студентові Ю. Бондарю додержувати й розвивати україноцентричну традицію розвитку журналістської науки і освіти, започаткованої Шестопалом і ситуативно підтримуваної Прилюком, як того й вимагає час.
На превеликий жаль, у час набуття Україною незалежності нам не вдалося утримати журналістику й ЗМІ України у річищі україноцентричного розвитку й створити україноцентричну систему ЗМІ, яка стала б вирішальним чинником піднесення національної свідомості й громадянської зрілості українського суспільства і яка стала б «четвертою владою», спроможною справляти україноцентричний вплив на процеси націєтворення й державотворення в незалежній Україні.
І мені дуже хочеться, щоб як колишній спортивний журналіст, Ю. Бондар усвідомив, якої величезної шкоди українській журналістиці завдала підміна «Четвертої влади» «Стадіоном», здійснена комуністами, що й призвело до створення в Україні оліґархічної системи ЗМІ. На жаль, через брак журналістського досвіду В. Різун потрапив у залежність від цієї системи і спрямував розвиток журналістської науки і освіти по хибному шляху.
Тому хочу побажати Бондареві зробити усе можливе для того, щоб Інститут журналістики зосередився на втіленні в життя ідеї створення в Україні україноцентричної системи ЗМІ як «четвертої влади» — інструменту формування й вираження громадської думки. Ну, а я в міру своїх сил і можливостей радий буду допомогти у цій надзвичайно важливій для розвитку України справі.
Володимир Іваненко
