Останнім часом часто чую тезу, що більшість сучасних українських авторів — графомани. Хочу поділитися своєю думкою з цього приводу. Буде багато тексту, бо графомани не вміють бути лаконічними, тому це не обов’язково читати кожному.
Графоманія, яку видають, не обов’язково є ознакою того, що наша література занепадає. Навпаки, це є проявом того, що наше суспільство зростає. Нарешті книга стає товаром, продуктом, в який видавництва готові вкладати гроші. Книга більше не є сакральною, вистражданою святинею, за яку автора повинні спочатку розстріляти, а потім посмертно канонізувати.
Більшість західних авторів бестселерів можуть вважатися графоманами, але це їм не заважає заробляти мільйони на продажі книжок. І зараз я не говорю про зовсім пагані неграмотні книги. Такі відверті фейли навряд чи поважне видавництво візьметься друкувати. Мова йде про легку літературу, без глибоких подвійних вмістів. Книги, які може і не є витвором мистецтва, але все рівно чимось чіпляють читача.
Не вся література створення з претензією на Нобелівську премію, чи для того, щоб її вивчали в університетах. Книга, це в першу чергу один із способів відпочити, розважити себе, і не обов’язково інтелектуально. Зняти напругу, відволіктися від повсякденних турбот.
Якщо книга виконує хоча б одну із цих функцій, то це є хороша книга, автор впорався з завданням навідмінно. Кожен читач має свої побажання та очікування. На кожного читача знайдеться ЙОГО автор, і не важливо скільки критиків вважають такого автора графоманом, непрофесійним писанкою чи аматором.
Тому я за ще більше української графоманії, яка б видавалася і популяризувалася, і продавалася великими накладами.
Іноді ми відносимося до читання як до походу в церкву — раз на рік, на Великдень. А читання мало чим відрізняється від того, коли ввечері ми втомлені сідаємо на дивані і гортаємо стрічку серіалів на Нетфлікс. Щось ми дивимося до кінця, дещо нас дійсно чіпляє, а щось ми скіпаємо. Але ж ми не обираємо свій плейлист виключно по кількості отриманих оскарів та золотих глобусів. Чи хтось обирає книги тільки зі списків бестселерів «Нью-Йорк Таймс» або читає виключно лауреатів премії «Коронація Слова»?
Я два десятки років займався графоманією, писав у стіл, нищив ящиками рукописи, які не наважувався нікому показати. Тільки в 30-ть вирішив, що, мабуть, таки настав час вийти зі своїми текстами до читача. За останні 10 років я маю більше 20 виданих книжок та збірок. Можливо, я все ще залишаюся тим малим 13-річним графоманом? Але ніхто не може звинуватити мене в тому, що я ставлюся до цієї справи не відповідально. Кожен наполегливий графоман зрештою має шанс стати майстром своєї справи.
Тому, друзі, пишіть, видавайтеся, читайте! Критикуйте, але робіть це з любов’ю до книжкової галузі в цілому. Давайте шанс новому, молодому, недосвідченому та сучасному. Вчіться відпочивати з книгою в руках, і бачити потенціал автора, навіть якщо текст слабкий. Хто знає, може через пару років нова книга цього ж автора вам по-справжньому сподобається, і ви особисто зможете для себе відмітити, що немає безнадійних випадків.
Головне правило графомана: багато працювати, робити висновки з помилок, аби з часом ставати кращим.
Олексій Декань
Слово на захист графоманів
Без графоманії неможлива велика література. Її роля неоціненна. Вона є тим абсолютно необхідним живильним ґрунтом, на якому тільки й можуть з‘явитися високоякісні твори. Тож що більше графоманів, що більше видається книжок прохідних і навіть відверто слабких, що більша загальна маса книжкової продукції, то більше шансів появи геніяльного автора.
А щодо української літератури, то це література, яка інтенсивно розвивається, і хоча її головним ґанджем є поки що поверховість змісту і недосконалість форми, але це аж ніяк не означає, що завтра все раптом не зміниться.
Врешті в нашій літературі вже зараз є хоч і не зливки золота, але крупинки золота безумовно, що не може не наснажувати. Тож великою мірою поділяю погляд Олексія Деканя.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
P.S.
З дописом згодна. Але пан Дикань – дуже, дуже слабенький письменник
Аліна Грудзинська
Як корабель назвеш, так він і попливе. Хтось же ж уперше вимовив цей новотвір-почвару – УкрСУЧліт? Хіба можна чекати чогось певного від “сучліту”? Ні. “Маємо те, що маємо”. Ситуація була би ліпша, якби видавці були професіоналами своєї справи. Український видавничий бізнес як був тридцять років назад справою дилетантів, так і лишився. Хто формував український ринок книги? Надзвичайно велика роль у цьому належить КСД. Вони мало не три десятиліття назад почали надзвичайно ефективну мАркетингову схему зі своїм Клубом. Після 1991 року український книжковий ринок був наче пластиліновий – ліпи, що хочеш. КСД, проникнувши чи не в кожну сім’ю, де хотіли читати, узявся пропонувати відверту російську муть: не нашу класику, не світові шедеври, а всіляких донцових, кримінальне чтиво, всіляке низькопробне мило мильне, ворожок, шептух і тому подібне казна-що — аби дешевше. Це все тривало ціле покоління і це формувало смаки та вподобання цілого суспільства, уявлення його про те, якою має бути література: чи вона засіб духовного росту, чи засіб для розваги, убивства часу. Колія стала настільки глибокою, що решта дилетантів, які опинились в книжковому бізнесі, просто не мала ні кваліфікації, ні загальної освіченості, аби мати сили з цієї колії вискочити. І вся ця спільнота загальними зусиллями й сформувала “укрсучліт”, де є попит на примітив, аби було дешево і видавець міг стригти купони – винятково для себе, до речі: наймані його не розкошують і саме останній фактор свідчить, що справи там кепські, перспектив немає. Це є головною причиною “графоманії” та низького рівня нашої сучасної літератури.
Володимир Ворона
Ви намалювали, по-моєму, аж надто апокаліптичну картину. Так, багато в чому за вами слушність. Але не забуваймо, що життя це безперервна зміна. Все в розвиткові. І ситуація з нашою літературою теж зміниться. І за моїми інтуїтивними відчуттями є всі шанси на це, якщо, ясна річ, українська державність втримається.
В.Н. Ясмин
Так я ж нічого не передбачав, а лише пояснив, як розумію, причини того, що маємо. Тому це лише констатація факту, реальності, що існує. Як буде далі – дасть Бог, побачимо.
Володимир Ворона
Колись, Василь Симоненко писав про себе: «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас». А тепер ми вважаємо його класиком української літератури.
Ірина Власенко
