Прозріння через страх знищення, денацифікування чи імітація патріотизму як данина моді? Це питання мучить мене давно. Не з початку активної стадії війни і навіть не з Революції Гідності. Ще 2003 року, коли під час помаранчевого Майдану весь світ зрозумів, що українці це сила, а Україна – не окраїнна область рашки, бути патріотом стало модно і багато хто почав вивчати культуру, мову та історію своєї країни. Хтось це робив через прозріння, щоб нарешті самоідентифікуватись, а хтось як данину моді та можливість «вилізти».
Разом з ковтком свободи суспільство враз і вкотре відчуло на собі всю силу пропагандистської машини одвічного сусіда-мордора. «Загнати в стійло»! Все, що хотіла та й хоче імперія. Повернення українцям свого та відхрещення від кацапського ніколи не входило в її плани. Одночасно з газовою голкою нас знову підсаджували на «фастфудню» мільйон разів краденої і пережованої орківської культури.
З кожним прослуханим акордом, прочитаним текстом чи переглянутим відео молоде покоління переймало частку недокультури, трутизну «русского міра». Тепер ми побачили «духовні цінності» рашистських уберменшів – у поруйнованих, поґвалтованих, розмародерених містах і селищах України. Вони, ці «скрєпні цінності», не мінялися століттями. Навіть на старих фото з Другої світової війни можна побачити, як радянські солдати, прапороносці, офіцери, «освободітєлі» хизуються одразу кількома годинниками на руці, причому жіночими. «Позичили» у німкень.
Московія «охоче спустошує навколишні землі і нищить майно». Це свічення Юрія Немирича, українського козацького воєначальника ХVII століття. Відтоді щось змінилося? Бачили кадри відео з білоруських поштових відділень – як орки пересилають додому награбоване в Україні? Рашка – цінності перевіренні часом!
«Про Парашу, радость нашу…»
Бізнес-інтереси псевдоеліт збігалися з інтересами імперії, бо не суперечили її загарбницьким намірам. Одні насичуються надприбутками, інші цілковитим зомбуванням. А коли зомбопропагадна приносить надприбутки – маємо «русскій шоубіз».
Наші «сценічні заробітчани» активно підігрували планам рашистів. Через фінансову привабливість та й через банальну відсутність конкуренції українці заполонили московський шоубіз, але не з українськими, а з московськими наративами. І, можливо, самі того не бажаючи, підсилюють пропагандистські методички рашизму про «братські народи», «спільну історію» та відсутність у «хохлов» свого. За лапки беремо таїсок-анісок… Ті просто виконували команду кураторів за чітку, заздалегідь оголошену паєчку.
Словом, все йшло за планом, аби не кляті БАНДЕРІВЦІ. Згадайте, як 2019 року відбулася «спецоперація» київських гламурних ватників із закликання Кароліни Мирославівни Куєк (лорачки) до «родной гавані». Вона тоді героїчно, ризикуючи своїм безцінним ботексом, милостиво «снізошла с любов’ю» до «бєдних хохлов», а ті «необразовані нацики», бачте-но, не давали їй виступити «в родном городє»! Адже ж аплодували хохли, які пробралися на її концерт! Хавав же ж піпл! Отак тоді відбувалося тотальне підгодовування мас московською блекотою.
Перед основним дійством – «братнім» прильотом ракет. Лозунги на кшталт «Спорт і культура поза політикою» зараз звучать особливо цинічно. То хто тепер «нацик»? Ті, хто боронять країну, чи ті, що понабирали в рот криваві нафтодолари і продовжують «плясати» в кремлі: «цигані», «мєдвєді», «поющіє хохлушкі». «Show must go on!». За моєї памяті це «четверта хвиля» моди на патріотизм. Їх, ці хвилі, дуже легко проілюструвати короткою п’єсою.
«Бєдная Ліза»
Дія перша
Рік десь 2006-й. Кацапія разом з «любими друзями» ще не встигла знівелювати цінності помаранчевого Майдану. На сцену виходить красива дівчина (назвемо її Ліза), яка щебече «солов’їною»: розказує про утиски української мови, про вставання з колін, про кріпаків і клятих москалів. Для вагомості слова не знімає вишиванки, а на кожну тусовку чіпля на голову віночок. За свою тверду позицію отримує посаду в Міністерстві кухарства і лицезріння. Як мучениця і знавець української культури вояжує по всьому світу з лекціями про «сильних майданівок».
Дія друга
Та ж сама дівчина, але колір волосся інший. На вулиці 2009 рік. Тепер модно бути з «братскім народом». Ліза виходить на сцену і на всю ротяку верещить хлопцеві у вишиванці: «Мнє сложно гаваріть на украінском, ти же знаєш ето, можеш на русском, нє стиді меня, ми прішлі в клуб на тусовку, а ти в етом драньтьє! Тут уважаємиє люді!»
Глядачі дізнаються, що всі ці роки її утискали, а вона ніколи не думала українською, силувала себе, і її «рєчєвой апарат», себто рот, не пристосований до хохляцьких звуків. На сцені клубна тусовка, тіні гойдаються в густому диму кальянів. Грає русская попса. Гарцюють напівоголені «тьолочки». Хлопця у вишиванці не пускає фейсконтроль клубу. Ліза майже розчиняється в клубі. До неї підходить пузатий з благородною залисиною на один бік шарпей і сласно хапає її за дупу… Фонтанує богемне життя. Світло софітів падає на губи русской певічкі, гуцання басів заповнює увесь простір.
Дія третя
На календарі літо 2015-го. Ліза розпаковує свою колецію вишиванок. Сорочки сидять на ній уже не так ідеально, та часу на купілю нових катма. Скоро пресуха. Європейські гранти вимагають публічності. Не життя, а казка, після стількох років утисків (чи тискання?) її як українки. Тепер вона може вільно спілкуватися «солов’їною» і вірити вірою… Може дихати на повен силікон, що дістався їй з минулого життя. На сцені грає «Океан Ельзи», і героїня активно підспівує, тренуючи артикулювати давно забуті звуки «вставай, мила моя, вставай!»
Дія четверта
Київська кав’ярня. Хіпстери пишуть код та редагують фотки, смачно сьорбаючи «флет-вайт», а Ліза пакує полуницю запиваючи «Просекком». На вулиці 2019 рік. В приміщення заходить колишній військовий, який став волотнером. Вони давно знайомі. Волонтер підсідає за столик, розповідає про Донецьк і Луганськ. На задникові сцени за ним глядач бачить ілюстрацію його слів у картинках. Переселенці, орки, розбомблені будинки… Враз стає тихо, Ліза перестає жерти, підхоплюється і «просвітляє» волонтера, що солдати, котрі стоять на захисті України, насправді бидло і їхнє життя нічого не вартує, бо розумні в армію не йдуть. А тому якщо вони подохнуть, це цілковито їхній вибір, а допомагати їм ницо, коли є безпритульні собаки. «Треба просто перестати стрєлять!» – репетує вона. Декорації без завіс швидко змінюються, долинають звуки вибухів і сирен. Чути вібрато пролітаючих повітряних суден. «Треба просто перестати стрєлять!!!» – лементує відлуння. Спалахи світла. Хаос…
На вулиці враз 2022. Ліза в Європі, десь у Парижі. Сидить і топче ту ж таки полуницю. Її соцмережа вся жовто-блакитна і вона знову вплела вінок, бореться за права простого і мужнього українського народу. Бо хто ж, як не вона, зможе чесно розподілити грантові гроші.
Завіса!
***
Далі мав би написати щось на кшталт «всі герої вигадані, будь-який збіг випадковий». Не писатиму. Бо таких Ліз я знав та й знаю надто багато. Поряд з ними ті, хто перебрався до московії і став одвертим «ватником», викликають в мене більше поваги, ніж ота «грязь» вічних пристосуванців.
Нашому суспільству таки бракує історичної пам’яті. Згадаймо, як змінилося ставлення до військових, волонтерів з 2014-го. Всього три етапи: спершу – герої, потім – «ходячі трупи», які ще щось просять і вимагають, а далі – «якого біса ти прийшов до поважних людей у формі, бандит?!»…
На якому етапі ми зараз?
За цей час зрозумів одне: страх мотивує багатьох бути громадянином України, а не хохлом. І це страх перед русскім міром. Мої принципи незмінні з 2003-го, але для частини суспільства кільткість ДРГ поряд з їхнім будинком прямо пропорційно змінює і ставлення до солдата.
Стріляють поряд – герой і патріот. А якщо все тихо? «Нацик»? Іншого пояснення не зміг знайти, коли касирка в Києві, на 70-й день активної фази російського варварства вперто відмовлялася обслуговувати мене українською, а дорогою до Львова водій маршрутки щиро не розуміє, чому я відмовляюся слухати підбірку «русского шансона-блатняка».
Вперше в житті хочу, щоб декотрі люди час від часу боялися. Бога, Аллаха, кримінального кодексу чи й орків. Просто аби ляклива «вата» врешті-решт зникла як клас, а у пристосуванців-хамелеонів не було іншого вибору, як завмерти в жовто-синіх кольорах.
Артем Ясиновський, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
