Цього разу я не просто так навідався до вуйка на Перевал, – я привіз йому свою нову книгу. Власне, сама книга складалась із оповідань, більшість з яких народились саме тут у бесідах із Дезийдерієм Васильовичем. Але попри це, я, подарувавши книгу, послухавши стриману похвалу вуйка, почав йому переповідати основні сюжети. Зрозуміло, що я більше зосереджувався на суспільно-політичних матеріалах, які не торкались наших попередніх із ним розмов.
Однак, висновки цих статей та оповідань формувались під впливом настанов вуйка Дезя. Згодом, помітивши усмішку Дезийдерія Васильовича, який швидко зрозумів зміст книги, я зосередився на тому, що стосувалось не стільки тексту, скільки мотивів до його написання.
Так, я розповів, що появі книги передувала моя бесіда з Лесею, якій я розповів про свій намір. Тоді Леся зреагувала миттєво: «От і добре, ми маємо «одне дитятко», матимемо два».
Помітивши, що вуйко не зовсім мене розуміє, я вирішив пояснити йому ситуацію, але почав здалеку. Якось у автобусі «Чернівці – Київ» я їхав разом з дуже цікавим чоловіком. Це напрочуд освічена, ерудована і фантастично обдарована людина. Досить сказати лише, що він викладав в університеті курс зарубіжної літератури, має видані власні підручники, знається на теології, пише вірші і т. д. Звали мого знайомого Семен. Так трапилось, що він переживав глибоку втрату: померла його донька – талановита поетеса і неосяжна натура. Семен читав її вірші, а я слухав.
Згодом вірші перейшли у спогади, роздуми, і я наважився попросити Семена прочитати власні вірші.
Він читав, мовчав, щось пригадував і знову читав вірші. Потім Семен, на моє прохання щось уточнити, почав пояснювати мені деякі настанови Блаженного Августина. А коли він зупинився, я не втримавсь із коментарем: одного разу, в час глибокої втрати, коли я в розпачі повстав проти всього світу, то усвідомив, що забув слова всіх молитов. Помовчавши, я додав:
Учора, завтра, нині і завжди,
Є Пілат, Воланд, Ієшуа та Майстер.
Час змінює акторів, декорації…
Та сенс – один: ми звідки? і куди?
Семен здогадавсь, що це мій вірш, і попросив щось прочитати ще. Я пригадав кілька віршів, які підходили до настрою, тому що сам нещодавно пережив емоційну втрату.
Ми саме проїжджали по окружній повз Хмельницький. Щоб якось змінити настрій, я сказав Семену, що про це місто у мене є хоку:
Нічним Проскуровом
Їде самотній тролейбус.
Бачив би Бабель…
Коли я замовк, Семен усміхнувся, зазначив, що це не зовсім хоку, що йому подобається прикінцева алітерація «б», і запитав мене, а чому я не публікую свої вірші? У мене і не було ніколи цього в голові. По-друге, я їх вважав не достатньо досконалими, а тому ставився до них дуже інтимно, а по-перше, я їх знав лише на пам’ять, а записувати почав нещодавно, тоді, коли одного разу зрозумів, що забуваю їх тексти.
Це не справило на Семена жодного враження, і він сказав тоді визначальну фразу: «Так не можна. Ти ж не народжуватимеш дітей, щоб тримати їх у льоху». Так я пояснив вуйкові Дезю реакцію Лесі щодо мого наміру видати ще одну книгу. Дезийдерій Васильович, який весь цей час зосереджено слухав мою розповідь, нарешті усміхнувся: «Мудрий чоловік твій знайомий Семен».
Я вирішив більше не повертатись до змісту книги, бо відчував, що вуйко вже приготував для мене якусь пастку. Як не говори, але в багатьох переказаних мною настановах Дезийдерій Васильович орієнтується набагато вправніше, ніж я. Тому завести мене у протиріччя для нього ніколи не складало проблеми. До того ж, він завжди це робив з гумором та іронією, спогад про які потім довго мене допікав.
Тому я вирішив розповісти, що мої друзі теж дуже втішені виданням книги. Один із них навіть навів приклад, що інформація на паперових носіях зберігається тисячоліттями, а на електронних – щонайбільше десятки років. Але я швидко зрозумів, що даремно стараюсь, бо Дезийдерій Васильович сам мене похвалив і зазначив, що я навіть не уявляю, яку зробив гарну справу. Це мене і насторожило. Навряд чи вуйко мав на увазі те, що в розповідях згадувався він. Вуйко у свої слова вкладав якийсь інший зміст, який я не розпізнав. Він помітив мої роздуми, але пояснення, як виявилось, відклав на потім.
Далі ми з вуйком говорили про буденні справи Перевалу, про «симпозіум» науковців, що щойно відгримів тут у притулку. Відтак ми домовились про наступну зустріч, і я вийшов за поріг, а вуйко Дезьо пішов мене проводжати.
Коли ми вже прощались, то Дезийдерій Васильович вийшов за хвіртку і підняв з дороги камінь. Він простягнув його мені і спитав: «Що це?» Навчений минулим гірким досвідом, я знав, що зараз не та ситуація, коли потрібно проявляти «крєатів», бо відразу потрапиш на кпини. Тому відповів просто: «Це камінь». Вуйко усміхнувся, побажав мені гарної дороги додому і, поклавши мені в руку камінь, мовив: «Це теж Книга, тільки ти не знаєш букв, якими вона написана».
Поки я, ошелешений, намагався осягнути сказане Дезийдерієм Васильовичем, він поплескав мене по плечах і побажав на прощання: «Світла в хаті».
Дорогою до Чернівців я старався усвідомити те, що сказав вуйко Дезьо. Камінь лежить у мене в сумці і не дає забути нашу розмову. Я уявляю собі, як, через тисячі років, нащадки, розгрібаючи залишки нашої цивілізації, не можуть второпати, що це воно таке, коли поряд з кістками людини знаходять диски, флешки чи ще щось, котрі є носіями інформації нашого світу. Вони намагаються щось зрозуміти, але це їм не вдається. «У них немає нашої операційної системи!», – спадає мені на думку. Так і ми не можемо «прочитати» Книгу каменю. Ми не маємо відповідної ОС.
І як тільки я знаходжу таке пояснення, то раптом пригадую усмішку вуйка Дезя, коли він давав мені у руки камінь. І нове відкриття приголомшує мене: «А у вуйка Дезя така «операційна система» є! Він вміє читати Книгу каменю!» Кожен камінчик, травинка, дерево чи рівчак – це все Книги вуйка Дезя. Цей увесь Світ – це його діти. Тому він ставиться до усього сущого в ньому, як до своєї родини.
Якою ж мізерією я видався сам собі цієї миті разом зі своєю книгою. Але напутні слова вуйка Дезя «світла в хаті» підказали мені, що у горах усе стає очевидним, але – все не так просто. Я пригадав, що вуйко Дезьо полюбляє казати: «Бог зробив нас подібними до Себе, але дозволив нам бути собою». То ж, можливо, кожен із нас має свою «абетку» до Книги каменю, лише ми затулили її «собою»?
Валентин Ткач
