Ексклюзивна хвиля

Ким був би Іван Гончар за України української, а не «украдінської»?

Легендарному Іванові Гончару виповнилося 110. Його вповні можна назвати одним із духовних натхненників українського Шістдесятництва. Багатьом він подарував неоціненний дар: пречисте, безсмертне животворне причастя Українством. В українській Україні нинішня дата стала б подією державної ваги. Про неї писали б друковані та електронні медіа, телевізійні канали присвятили б цій постаті праймові програми. Національний цент Івана Гончара сяяв би оновленими після катастрофічного затоплення залами. І величався б Скарбівнею, яку зібрав для України її вірний Син.

В українській Україні держава давно спромоглася б на повнометражний художній фільм про Івана Гончара. І була б там як на долоні вся нова й новітня історія України. Не підручникова — жива, з плоті і крові. З романтики, героїки, трегедій, осяяння, упідлення, підступності, покори, сервілізму, страхів, зради, жертовності, прямостояння, відданості і незламності. Була б сага чи епопея, гідна зали слави світового кінематографа.

Якби ж це була українська, а не «украдінська» Україна.

35 років тому ми познайомилися на Купальских вогнях у Гідропаркові. І згодом я взявся за відполірований тисячами долонь до свічадного глянцю держак його хвіртки, ступив на обійстя, зайшов у дворик, де коло робітні величалися його скульптури козацьких полководців, переступив поріг його дому і… («В СЬОМУ ДОМІ, ЯК У РАЮ…») … І відтоді став прихожанином, вірним у цьому Храмі.

(«ТАМ ГОСПОДАР ЯК ВИНОГРАД,
ТАМ ГОСПОДИНЯ, ЯК КАЛИНА»).
ЯК КАЛИНА — УКРАЇНА.

27 січня, у Гончарів День, згадаю добрим словом двох славних жінок. Двох редакторок: Валентину Іванівну Меншун, яка очолювала журнал «Трибуна лектора», і Аллу Максимівну Лук’янець, керманичку журналу «Початкова школа». Саме вони 1989 року дали сторінки своїх видань для публікацій про тоді все ще опального та ненависного для влади і «чорносписочного» для КГБ Івана Гончара.

Валентина Іванівна наважилася (під профільною рубрикою «Добре слово про лектора» — «щоб ЗВІДТИ не доскіпувалися») надрукувати мій нарис. (За який я отримав тоді телефоном як завжди категоричний відгук Марії Устимівни Каранської. Щось на кшталт: «Єдине, що можна у цьому номері читати»). А Алла Максимівна взялася видрукувати спогади Івана Макаровича.

Перший загальний зошит, густо помережаний його бісером, Гончар довірив мені на 2 доби.
— Візьми, дома почитаєш. Тут моє життя.

Я глитнув це дивовижжя за ніч. Вранці телефоную Іванові Макаровичу. Ледь не кричу:
— Це треба друкувати!
— Та хто його дасть? — прошелестіло у рурці досадою.
— Я спробую, — пообіцяв.

Не вдаватимуся в деталі, у пошуки, скажу про «сухий залишок». Знайшов «Початкову школу» і рішучу Аллу Лук’янець. Розповів про зшиток.
— Журнал наш міністерський, профільний. Але давайте спробуємо, — сказала Алла Максимівна. — Даватимемо подачами, з номера в номер. Але маю прохання: напишіть маленьку передмову. Представте автора нашим читачам. Ну і згадайте демократичні надбання перебудови і те, що після десятиліть ізгойства Івана Макаровича відновили в партії…»

«Так треба» — кивнула змовницьки.
Я так і зробив.

І «процес пішов», як казав тодішній Генсек ЦК КПРС. У кількох числах журналу для вчителів 1989 року з’явився початок спогадів Івана Макаровича. Ввечері після роботи я передруковував на своїй портативній машинці сторінку за сторінкою, вносив деякі правки (отримав на те авторський дозвіл), узгоджував з Іваном Макаровичем остаточну редакцію і заносив у журнал.

Після першої публікації телефонує Гончар:
— Валеро, заїдьте до мене завтра.

Приїжджаю.
— Це вам. Од мене на згадку.
Простягає гіпсового Шевченка, з цією скульптуркою його фотографував Володя Прядко для «Трибуни лектора».

Я категорично протестую:
— Іване Макаровичу, не візьму, це музейний експонат.
— Тепер він буде у вашому домашньому музеї. Це мій вам подарунок, я наполягаю…
— Тоді, — пробую перевести на жарт, — підпишіть, щоб нащадки не звинуватили мене у цинічній крадіжці музейних цінностей.

Іван Макарович усміхається, бере кулькову ручку і надряпує на скульптурі дарчий напис. Упиратися вже не було сенсу. Відтоді Гончаревий Тарас там, де мій письмовий стіл. Незмінно.

А бронзовий Мамай роботи Івана Гончара з’явився у нашій домашній скарбівні значно пізніше, коли Івана Макаровича уже не було серед нас. Але це інша історія…

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.