Ошиваючись на посаді відповідального секретаря Київської міської організації НСПУ, не раз чув дошкульне: «Чому твоїх земляків Петра Мідянку та Мирослава Дочинця Борис Олійник під час Майдану возив до Москви?!.». «Звідки я знаю. Самі спитайте у них», — відповідав. «Так ти ж з Іллічем на короткій нозі». «Відтоді я з ним анічичирк, ба навіть не був на його похоронах».
Motto
Перечитуючи втрачений неповністю роман «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, а відтак його інші твори та листування, я спотиньга подався на пошуки ціхи, де ж той «собака заритий», що дотепер в укрзагалі, даруйте на слові, разюче відгонить здохлятиною. Сморід той дужчий за давно прані онучі. «Від Сяну до Дону».
Ідеться про сущо-недоношений український світогляд. Їй-бо, він якийсь ба навіть не семимісячний, чи ще кволіший, радше зберігається тисячоріччям (о, диво дивне!) в схоластичному незримому зародку. Помацати і побачити його зась, а відчути та схопити краєм вуха можна. Про що я був певен давно, а тут, підкріпившись думками Миколи Хвильового, надумав «розродитися». З бабою-повитухою, безумовно, приймати пологи значно легше!
Микола Хвильовий (його справжнє прізвище Фітільов, мати Миколи Григоровича в дівоцтві – Тарасенко) з’явився в українському красному письменстві на кривавих багнетах яко чекіст. Розстрілював наліво й направо ворогів радянської влади. Зрозуміло – кого! За що у своїх від першого до останнього твору «карається, мучиться», але «не кається». Затятим комуністом навіть пустив собі кулю в лоба (ну, майже за Арсенієм Яценюком).
Читаємо, звісно, Миколи Хвильового одну з передсмертних записок: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко… ясно… Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.
Хай живе комунізм.
Хай живе соціалістичне будівництво.
Хай живе комуністична партія.
Р. S. Все, в тому числі авторські права, передаю Любові Уманцевій. Дуже прошу товаришів допомогти їй і моїй матері.
Микола Хвильовий. 13. V. 1933 р.»
Після його самогубства в українському красному письменстві, й не лише письменстві, все пішло шкереберть. Як гнівно висловився Григорій Косинка, комуняки всіх загнали: «В будку!» Тут доречно зробити невеличкий відступ і перелічити зосібна літоб’єднання, що купчилися в тодішньому периферійному «дрібнобуржуазно-націоналістичному» Києві та пролетарській столиці УРСР – Харкові.
Безумовно, всіх їх перераховувати не буду, тільки зосереджуся на київській «Ланці»-МАРС (неокласики) та харківській ВАПЛІТЕ з дотичними до неї «Гарт» і «Плуг»… Власне, Григорій Косинка належав до «дрібнобуржуазної» периферійної братії, а Микола Хвильовий уособлював столичний пролетарсько-селянський літістеблішмент. Кияни на противагу харків’янам, скажімо, не піддавались спокусі того ж таки харків’янина, екзальтованого, скажемо м’яко, М. Семенка – палити «Кобзаря», «від якого тхне дьогтем і салом», а потихесеньку розвивали вітчизняне красне письменство на засадах української та світової класики.
Насамперед маю на оці з-поміж киян: Є. Плужника, В. Підмогильного, В. Домонтовича, Т. Осьмачку, Григорія Косинку, Бориса Тена, Івана Багряного… (їхні твори, погодьтеся, ще й як захоплюють). І з-поміж сьої, «дрібнобуржуазної» периферійної братії, чільне місце посідає Микола Зеров.
Двотомник М. Зерова я придбав, тільки він вийшов 1990 року. Відтоді не розлучаюся з ним. Підчитую… Думаю… Тішуся… Обурююсь… Зітхаю… Випрямляю спину…. Чого тільки вартий його вірш «Святослав на порогах»:
Варуфорос? Геландрі? Змеженілий,
Липневі води котить Вулніпраг.
А князь стоїть, невитертий варяг –
Веде свої на північ моноксили.
Та сам полинув би що тільки сили
Під Доростолом свій поставить стяг:
Він народивсь для бою і звитяг…
Що Київ? Мати? Досвід посивілий?
І хоче вже вертати байдаки;
Та раптом крик, по скелях хижаки;
Бряжчать мечі і знемагає слава.
Хто в далеч рвався, головою ліг,
І з черепа п’яного Святослава
П’є вже вино тверезий печеніг.
А що вже казати про його, Миколи Костьовича, ґрунтовні літературознавчі студії, розважливий полемізм та дбайливе батьківство над «неокласиками». Буваючи в парку імені Максима Рильського й оглядаючи добротний пам’ятник йому, до слова, причетному до київських «неокласиків» та зокрема автору слів «Пісня про Сталіна» (Із-за гір, та з-за високих), так і виривається в мене з грудей: «Тут мав би возсідати в граніті М. Зеров! Колаборант М. Рильський і нігтя не вартий його».
Нині такого всебічно обдаровано-тямущого Зерова вдень з вогнем не знайти! Після гнівно-застережливого Григорієм Косинкою: «В будку!» – ще гикатиметься воно довго; перевелось відтоді на ні що вітчизняне красне письменство (загалом, усеньке мистецтво). Сучукрліт з «Бу-Ба-Бу» наче б ондечки гучно б’ють у грубезний літбубон, так обтягнута обручами шкура прецінь не дзвенить. Абияк, непереливки, мов відлунює гепання гороху об стіну! Не зворушує… То й не дивно, бо п а т р і а р х «Бу-Ба-Бу» й поплавків сучукрліту – вихованець Літературного інституту імені Горького (того самого, що в Москві). Звідтам і нахапався статс-«станіславський феномен» фетишисько-біблійних компіляцій україноненависника Й. Бродського.
Нині, беззаперечно, об’їдений чужинницькими ґрантами Ю. Андрухович – затятий «європеоїд». Услід за самовбивцею письмаком-укркомуністом і собі лементує: «Геть від Москви!» Та нам, як казав Тичина: «своє робить».
Повернемось таки до Зерова й Хвильового. Співається ж у коломийці:
Ти Микола, я Микола,
Оба ми – Миколи.
Тебе били коло церкви,
Мене коло школи.
Листи М. Зерова до Миколи Хвильового, принаймні мені, невідомі, а ось з дописами Хвильового до Зерова я трішечки знайомий. Але, перше ніж до них долучитися, зроблю знову невеличкий відступ, зупинюся на знакових «Вальдшнепах» Миколи Хвильового, що й спонукали мене на пошуки ціхи, де ж той «собака заритий», який дотепер в укрзагалі, даруйте на слові, разюче відгонить здохлятиною.
Вальдшнеп, як знаємо, мисливський птах, а Микола Хвильовий (загодя – Фітільов) був завзятим ловцем. Одне слово, добре знав про що писав натренований стрілецтвом учорашній чекіст. Якнайперше про те довідуємося з його ж оповідання «Я (Романтика)». Опісля, власне, «карається, мучиться», але «не кається» автор неповністю втрачених «Вальдшнепів». Перша частина роману надрукована в п’ятому номері журналу ВАПЛІТЕ за 1927 р. Друга частина, не встигши побачити світ у наступному номері, повністю знищена. За що (бач, таке написав) чи не вперше привселюдно висякався Микола Хвильовий у журналі «Комуніст».
І тут мені пригадався слідчий Донець з роману «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, той самий Донець, що «говорив доброю й інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо» на допитах з політв’язнями в харківській чекістській катівні. Тишком-нишком міг би приберегти він, сей братовбивця, «нащадок козацького роду», хоч би один примірник другої частини «Вальдшнепів». Та де там! Опісля і його, Донця, запроторили свої ж за ґрати. Таке воно з безхребетно-довірливими нащадками козацького роду:
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
Їй-бо, з сими болячками дотепер нічого не вдієш. На терарій ми багаті. Попри те нас цікавлять далебі «Вальдшнепи». Нехай і без другої частини роману (віриться, що таки друга частина якщо і не зараз віднайдеться). Отже, з прочитаного впадає у око, що Микола Хвильовий завчасу готується до самогубства. Жорстко картає себе – «недоносок тридцятих років», та й не лише себе шпетить, а й либонь усе своє покоління. Завважмо, твір написано в другій половині двадцятих років, а йдеться у романі про недоноска наступного десятиліття, коли ж і грянуло у підсумку лихо по всій радянській Україні! Про те, що Микола Хвильовий готувався накласти на себе руки (та не раз) читаємо і в одному з його листів до М. Зерова: «Словом – достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно боягуз я великий, нікчема».
Несамохіть і підступили ми до адресованих Миколі Костьовичу листів Миколи Григоровича. Вони сповнені болю, відчаю, та насамперед джерельної [непідробленої] щирості. Треба сказати, що М. Зеров чи не єдиний з «дрібнобуржуазно-націоналістичних» киян здавав собі справу з літнеофітом українського пролетарського художнього слова Миколою Хвильовим. Хоч, епігонство харків’янина випирало через край! Насамперед він наслідував М. Коцюбинського, Миколу Гоголя, Ф. Достоєвського, дещо запозичував і від В. Винниченка. За що, либонь, високоосвічений і тямущий М.Зеров й убачав в авторі «Санаторійної зони» свого-своїсінького, скажемо, конюха, який добросовісно заходився вичищати Авгієві стайні після всеохоплюючого пролетарського лікнепу.
Нічого не вдієш, з будь-якими реаліями слід рахуватися… Видається мені, міркував про те М. Зеров, озиваючись поблажливо на схвильовано-розгублені листи харків’янина.
Звичайно, переказувати листи Хвильового до Миколи Костьовича я не збираюся (вони у вільному доступі). Лишень скажу, що читаючи їх, постать Миколи Хвильового меркне перед М. Зеровим, разюче контрастує. Що й призвело потім до самогубства підрядника, й непоправного знищення оригіналу (не досить – зраджений своєю дружиною Софією, М. Зеров закатований енкаведистами).
Відтоді, покінчивши з Розстріляним відродженням, український скривавлений, укритий людськими кістками чорнозем породив по Другій світовій війні Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та їже з ними. Собі на умі Хоми Хаєцькі (з «Прапороносців»), якимось дивом переживши Голодомор, почали вилуплюватися з яєць, мов гриби після дощу. Й дотепер – не второпаю, як безпартійний М. Стельмах міг отримав Ленінську премію. Щось воно, та значить!
Перегодом Григір Тютюнник намагався підвести з колін, випрямити на повний зріст образ в о л ь о в о г о, без комуноідолопоклонства та малоросійства, сучасного українця, так запобігливі перед партією й урядом василі козаченки, тільки й старались, аби автору повісті «День мій суботній» насолити. Тут уже на жидів і москалів не попреш!
Хочеш-не-хочеш, а мусиш шукати причину в собі – допоки ж той світоглядний зародок зчепиться, вичинитися в утробі та з’явиться на світ і пролепече невідь-що перворідне. Потому, гляди, вже й уб’ється дитяточко в колодочки, вимовить слово по слову.
Не встигнеш огледітись, як немовля зіпнеться на ноги! Кажуть же: «Чужі діти швидко ростуть, а свої повільно». Та менше з тим. Принаймні тепер я знаю – де «собака заритий»!
Ярослав Орос
