Люта німота довкола Григорія Лютого

Сьогодні, 7 лютого 1949 року у Гуляйполі народився великий український поет Григорій Лютий. Торік, на початку квітня його не стало… Уже, напевно, іншому, повоєнному поколінню українців — мудрішому, освіченішому, патріотичнішому — ще належить перечитати і переосмислити ким же ж він був, Григорій Лютий…

У моєму житті була пора Шевченка, Достоєвського, Тютюнника. Можу розповісти про кожну. Бо всі вони супроводжувалися особливим духовним осяганням світу, Батьківщини, душі… Нині у мене пора Лютого. Після читання «Мами-Марії» несподівано визріло Щось таке, чому і назви не маю, і Що боюся розхлюпати, мов останні деньочки свого життя. Пора Григорія Лютого найнесподіваніша, бо я ніяк не могла передбачити аж таку щедрість рідної літератури. Ті приходили вже канонізованими, а «непричесаного» Лютого востаннє бачила на з’їзді восени 2011 року й, признаюсь, ніякого пієтету не відчувала.

Напевне, щось подібне до мого теперішнього стану відчував і Павло Архипович Загребельний, коли писав: «Два роки лежу без руху, без мови і без тями, і коли моя дорога дружина Елла Михайлівна стала мене воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю: щоб прочитав «Маму-Марію» Григорія Лютого!.. Так оживає скам’янілий світ усіх часів у цій великій українській поемі степів. Вклоняюся тобі і величаю тебе! П.Загребельний»
P.S. Григорієві Лютому, творцеві Махновського епосу «Мама-Марія», у якому ми навіки прощаємося з Україною, доведеною до згуби дрібними душами…»

Хіба одних цих слів замало, щоб активізуватися усім критикам України і з лупою дослідити: що ж саме сподвигло нашого класика практично з-за обрію повернутися в Цей Світ і затриматися в ньому іще більше, ніж на півроку?

Але, схоже, нікого це не цікавить.
Мов крізь землю попровалювалися в одночассі всі, хто ще недавно зазирав Загребельному в рот! Переконана, хто-хто, а Павло Архипович, якби вдалося затриматися серед нас іще, не змирився б із ситуацією, що нині утворилася навколо Лютого й «Мами-Марії». Тим цинічнішими виглядають дечиї припущення, що Лютий підкупив Загребельного. Читала такі опуси в Інтернеті. Важко уявити, в чому можуть запідозрити мене. Але не про це треба думати, наважившись на cповідь.

У Загребельного теж була Пора Лютого. Підтвердженням цьому є часте ілюстрування стану його душі уривками з роману «Мама-Марія». Як от у листі до Миколи Сома: «А Махновець Грицько Лютий пише отак:
«Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходять Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики.
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові…»
Спасибі Сидоржевському, що зважився оприлюднити нам «Обереги із позачасся…»

Зателефонувала Лютому, і він (не гордий) одразу вислав книжку і в паперовому варіанті, і записану своїм голосом. Повірте, це щось неймовірне. Так (хоч, мабуть, все ж найголовніше – такого) не прочитає ніхто. Уривки роману (не стрималася) навіть друкувала у Чернігівській районці. Одержала чимало відгуків земляків. Хотілося поділитися з усією Україною. Мене розривало: невже про це можна змовчати? Але остання крапля до часу десь барилася.

І ось у журналі «Країна» (№ 168. від 18 04 2013 р.) читаю інтерв’ю з Олександром Сизоненком, де шанований мною класик (чого я від нього ніяк не чекала) каже: «У письменницьких колах так: одне одного підхвалюють і вважають себе класиками. А мені всі вони однакові, мишасті й сірі».

Чому? Ви ж, Олександре Олександровичу, кілька років тому вчинили, як справжній лицар, у багатьох всеукраїнських газетах надрукувавши відповідь пасквілянтам «Донос із заздрощів», де дали оцінку Лютому і його романові, написавши: «Не ви, а Він (Лютий. прим. авт.) написав Сагу України, її Історію, її Душу, її Муки, Печалі й Страждання, її Поезію, її Думи й Народну Пісню – все увібрав його дерзновенний роман «Мама-Марія»! Не просто літературний факт, а ПОДІЯ в українській літературі!».

Це відзначив Павло Загребельний.
«Я нічого ні в кого не просив для себе, пане Президенте, – написав у своєму листі Павло Архипович до Віктора Ющенка, – але зараз прошу Вас звернути увагу на видатний твір Григорія Лютого і належно поцінувати його!»

Хіба Ви забули про це, Олександре Олександровичу? Там, у листі Загребельного до Ющенка було іще кілька дуже суттєвих слів: «Поет Григорій Лютий створив грандіозну поему – «Мама-Марія». Як на мою думку, нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…».

Процитувати і їх у Вас не стало снаги? Адже, згодьтеся, втратилася не дрібничка, йдеться про доленосне для всієї України. Чи ті слова викинули редактори? Бо ж розповідали – на Шевченківському комітеті Ви дали волю своєму невтримному характеру, сказавши, що весь Шевченківський комітет не вартий одного мізинця Лютого.

Так де ж істина? І чому (я це сприйняла так, що разом з усіма — і Лютий) мишастий і сірий? Що трапилося? Чи той виступ на Шевченківському комітеті був усього лиш інсценізацією? Бо не можу повірити, що Ви не розуміли: різкою промовою ніяк не допомагаєте Лютому, а неймовірно шкодите. І диво дивне, що після цього Лютий набрав аж п’ять голосів! Цікаво, хоч хтось із голосуючих «проти» прочитав бодай одну з пісень роману?

Ось як ми на Шевченківському Комітеті визначаємо долю Великого твору, котрий спроможний розвернути на сто вісімдесят духовність всієї української нації. Твір, про який академік Іван Дзюба написав: «Ця книга має бути в кожній бібліотеці, в кожній школі…» А паралельно з ним і Загребельний: « Я такий безсилий, що не можу тримати «Маму-Марію» в руках, і мені помагає Елла Михайлівна. Та я думаю: може, це й добре? Може, й багатодітний Президент, вийшовши колись на спочинок, і зібравши довкола себе своїх маленьких онуків, читатиме їм «Маму-Марію», бо вони ще не зможуть втримувати Книгу в тендітних ручках, але слів з цієї Книги їм треба чути ще змалку, так само, як чуємо вже від народження слова «Кобзаря». За час моєї недуги Елла Михайлівна прибудувала до нашої хатки кімнату, яку я назвав трапезною храминою. Ми поставили в ній величезний арабський стіл, якому позаздрив навіть покійний американсько-український мільйонер Петро Яцик. Тепер цей стіл прикрашає «Мама-Марія» Григорія Лютого. Хай прикрашає вона не тільки стіл Загребельного, а й усі столи України! Обіймаю тебе, як брата!».

За ними це повторили й безліч українців. Але хто їх почує, хто до них дослухається, якщо навіть голос видатних діячів зуміли заплювати чи замовчати – як хочете. Враження таке, що проти роману Лютого, проти плоть од плоті українського духу працюють невидимі таємні сили. Виставляють на щит кого завгодно, тільки б не Лютого.

«Шевченківська премія плаче за «Мамою-Марією».
Дасть Бог, глухі почують, а сліпі побачать…»
Анатолій Дімаров

Читаю, порівнюю. Змушена це робити. Находжу розумних, талановитих, зовсім не мишастих. Але усім їм неймовірно далеко до Лютого. Бо його твори – це не просто розумні, не просто ліричні чи задушевні вірші. Це щось магічне й незбагненне, подароване Господом. Недарма ж свою передмову до публікації в «Літературній Україні» Іван Михайлович Дзюба назвав саме: «Магія південного степу».

На жаль, Володимир Базилевський, котрий справді дбає про духовний клімат української літератури й стільки написав про свого товариша Леоніда Талалая, назвавши твір Лютого унікальним, все ж не зважився обґрунтувати і розвинути свою думку публічно. Щось у всьому цьому є парадоксальне.

Заплювали. Таки заплювали. І жодного лицаря на захист. У цьому сенсі справді мишасті. Ніякі. І навіть Ліна Костенко благополучно мовчить. Чому? Хотілося б помилитися у висновках… Хто не склав екзамену на справжність?

Я оце сиділа і плакала, слухаючи записаний голосом автора геніальний роман. Плакала над усією його українською непорівнюваністю. Над собою. Над усіма нами.

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий.
Ти – як на вії сльоза.
Стану, пристою на хвилечку
В щастя на самій межі.
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі.
Діти гасають галасвіта.
Їхня пора – від і до.
Двері лишають і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.
Стільки тут зав’язі зв’яжеться,
Вічних питань прошумить.
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить.
Ходять дорослі – щасливляться.
Бабця – навшпиньках стара.
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

З роману «Мама-Марія» очима нашої стражденної землі дивилася мені в очі ластівонька. А я плакала-плакала, як малою на колінах у бабусі.

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі.
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…
Де іще стільки я матиму
Ласки, пісень нічиїх?
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі діти – твої…

І що таке поезія? І як автор спромігся спіймати це все? Мов кульову блискавку, що влетіла в мою душу і палить її, не перестає. І після цього я можу змовчати на Ваше, Олександре Олександровичу: «якісь мишасті і сірі…»? Пробачте, не можу. Каюся, що якось у розмові сказала: бачу наш поетичний олімп отак: Ліна Костенко, Лютий, Вінграновський. Так і пішло, бо не вистачило рішучості. Побоялася видатися неадекватною. Як же неймовірно тисне на нас оце тотальне масмедійне рабство! Треба було сказати те, що відчуваю: Лютий, Ліна Костенко, Вінграновський.

Адже це правда. І геніальний вірш Миколи Вінграновського: «Ластівко біля вікна, ластонько нашої хати…» все-таки поступається віршеві Лютого. У Вінграновського струм дещо губиться вишуканістю: «Що тобі, ластонько, дати? Меду, борщу чи пшона?», – у Лютого ж гостре, як промінь: «В очі їм ластівка дивиться. – Аж у грудях завмира…» Забуваєш дихати. Спасибі, що повернулася, рідна, що довірила нам і себе, і майбутніх своїх діточок.

Така ж беззастережна жертовна довіра стоїть за словом Лютого, саме вона і є передавачем тої солодкої (аж млосної) енергії рідного світу! Були ж часи, коли в наших селах жодна хата (й душа) не замикалися.

Лютий і духом, і тілом ніколи не виходив із поля свого народу, із його духовної веселки. Просто божеволієш од того, що мільйони людей не знають, не чують цього. Не можеш змиритися з тим, що розкручують інше – справді мишасте і сіре. А ми, письменники, мовчимо мовчкома…

І це ж не окремі кілька вдалих строф. Увесь роман «Мама-Марія» такий. Знаю, це неможливо. Бо треба ж на чомусь тримати лінію сюжету, треба прохідні зв’язуючі. Треба. Але Лютий обійшовся без прохідного і вторинного, без того, що за законами жанру відтіняє, увиразнює велике. Будь-де відкривай і читай.

Як медових скрипок – аж до обрію соняхів злито.
Мед балками тече, загускає у травах вночі.
Сходить соком земля, повна спраги родити.
Аж кричить!
Обважніла бджола мед коромислом райдуги носить.
Повні меду басейни. У вуликах хлюпа нектар…
Покачати нема коли. Люди життя своє косять.
Своїх сонячних мрій обважнілий, дозрілий пожар…
Десь замреш – як умреш. Так… – немов ще і не народився.
Скільки є – все в тобі. Сходить сонце – як сміх з-за губи.
Срібний жайвір у оці – немов порошинка, втопився…
Десь шукає сльозу… – хоче з неї дзвіночок зробить…

Симфонічні оркестри якого вселенського масштабу вступають при читанні цих одкровень?!! Хіба не унікально те, що роман «Мама-Марія» надрукували три літературні журнали повністю: «Холодний яр», «Море» та «Хортиця», два: «Дніпро» та «Перевал» – частково, і аж на двох шпальтах великого формату (чого жодного разу нікому не вдавалося), – надрукувала «Літературна Україна». І за всім цим стояли ми, котрі так чи інакше причастилися до друкування роману. Чому ж тоді дезорієнтовано озираємося? Хто стоїть за гальмуванням входження в українське духовне життя роману «Мама-Марія»?

Не кажу вже про те, як почуваються тисячі вчителів і бібліотекарів, котрі теж прочитали «Маму-Марію» і спантеличені озираються довкола: чому мовчить світ? Чи, може, ми дурні, не здатні відрізнити справжнє золото від циганського?

Заграй мені життя моє, скрипалю,
Відкрий безодню віщих ворожінь.
Я дам тобі зі сліз важкі коралі,
Вони у мене з золота душі…
Заграй, заграй, зроби на серці свято,
Пролий душі осіннього вина.
Скрипалю мій, ти знаєш так багато…
А скрипка все, усе на світі зна…

Відбувається той ефект (для кожної душі – свій, унікально-неповторний – в залежності від глибини її пам’яті і горизонтів духу), який нема і навряд чи буде з чим порівняти на грішній землі. І люди стають заворожені і возвеличені цим Словом-духом. Не звиклі самим собі довіряти, вони бояться вголос озвучити своє відчуття. І як їм хочеться, щоб про це сказали духовні авторитети. Власне, авторитети і сказали, але й вони виявилися неспроможними справитися із навалою бездуховності глобалізовано-продажного світу.

Люди не знають, як і з чим їм виходити на той «Залізний тік», де «Кожен зможе викликати змія// І вбить його хоч раз у цім житті// І визволити душу, як месію…», на який викликає поет свій народ для боротьби зі змієм чужинства, бездуховності. Чому справжнє, рідне, наше – замовчується, осміюється з метою відсахнути від нього українців і найперше – молодь? Світ перевернуто з ніг на голову.

Подібну ситуацію описав Джек Лондон в оповіданні «Буйний характер Алозія Пенкберна». Дикунам за мідні монети запропонували багато пачок тютюну, за срібні – в кілька разів менше, а золото взагалі брати не хотіли. Звісно, дикуни піддалися на обман і майже задарма збули все золото, а потім і срібло. Мідяки ж – притримали собі. З чим врешті і залишилися. Подібне маніпулювання відбувається в Україні з нашим народом. І ми, як ті дикуни, дозволяємо діаметрально поміняти цінності, залишаючись із мідяками. Такими нас, недолугих, потім і виставляють перед Всесвітом! Це через те, що ми самі за чиєюсь режисурою Вбиваємо своїх пророків!

На Шевченківському комітеті В. Герасим’юк, стараючись «зарізати» Лютого, цитував неточну риму. Знайшов таки недосконалість. Воздвигнув у аргумент! Я можу допомогти. Нехай і Шевченка звергне: «Реве та стогне Дніпр широкий// сердитий вітер завива// Додолу верби гне високі// Горами хвилі підійма…». Широкий–високі, завива–підійма. І це рима генія? Так уже не римують навіть школярі…

Дескридитувати можна кого завгодно. Навіть Шевченка. Якщо, наприклад, представлятиме його «правдолюб» Бузина! Виставить нелюдом, вурдалаком! Власне, всі творці, кого б вони не прагнули намалювати, весь вік малюють свій образ. Рафаель – проявився в Джоконді, Лютий – у «Мамі-Марії», а Бузина – у вурдалаках.

Хоча, у долі Лютого все складається за законами вічності – так, як це буває у генія. Всього через край: і диявольських сил, і учнів, серед яких не обійшлося без «юд». Все по повній програмі. Ось хоч би слова Павла Вольвача, присвячені Лютому:

Було так безпритульно. В паузах поміж снів
Щось підвивала доля, неголосно і спроволока.
Так, принаймні, здавалося, та ковзнув по мені
Промінь із карого гуляйпільського ока.
Я вчепився у нього, як чіпляються за канат…

Чи був би Вольвач, якби не Лютий? Спочатку Вольвач сприймався приблизно так, як Висоцький, за чиєю спиною стояв Окуджава. Потім – усе полетіло в Тартарари. Бо не буває достойних причин, щоб знищити свою матір. Свого вчителя. І чи може в устах духовного убивці жити слово?

Як шкода, що Вольвач не витримав тої висоти, якою пророчо обдарував його Лютий, написавши в післямові до «Маргінесу»: «Глибше цих слів буває тільки мовчання». Бо в першій книзі Вольвача над віршем стояло: Григорієві Лютому. В другій – скромне: Г.Л., а потім і взагалі присвята десь зникла, загубилася. Хоч би викинув із віршем. «Помєлочився». З болем читала в Інтернеті приєднання Вольвача до тих, хто взявся цькувати Лютого, просторікуючи про хитрість і чесність. Гидко, Павле. Бо ти ж таки поет. Хоч і слабенький, але меткий. Прости Лютого за те, що помилився в тобі. Генії теж помиляються.

Ти, Павле, не погребував прибігти до Шевченківського комітету перед голосуванням і передати усім через іншого Непоета паплюжки на Лютого. Думав, про це ніхто не довідається? Якщо одержиш навіть десять Шевченківських премій – ти й тоді не позбудешся відчуття заздрощів і неповноцінності своєї. У душі в тебе велика порожнеча, котра не дасть спокою ніколи. Після першої книжки, яку благословив Лютий, твоє слово умерло. Ти сам умертвив його. Це видно всім. Не всі знають причину переходу на «промисел».

Я запитала Лютого: чому, маючи стільки аргументів, не відповів жодному пасквілянту? «Мені жаль не їх, а мого Слова, воно ж довірилося мені, – відповів Поет, – Це сфера Всевишнього. Він розбереться сам, без мене…».

Знаю, заплювати мене, затюкати – цілком, а ось заперечити – навряд. Бо далі вступають у силу закони й закономірності, яких в одній площині не зведеш. Ті, хто не відчуває в собі Україну аж так, як Лютий – заперечать. Ті, хто ненавидить її – обуряться чи навіть роздратуються, озляться. Як відреагував у свій час на Шевченка, відчувши «руський дух», Віссаріон Бєлінський. Іншого пояснення не знайти. Але всі вони (скільки б їх не намножилося) програють з однієї причини: їм не повірять, бо всі їхні аргументи знищить фальш у їхніх голосах!

Для Загребельного це справді було видно, бо він написав Лютому: «О, прокляття графоманам всім сущим і грядущим! Швидше видавай свій махновський епос і бий їх, як писав пророк Мухамед, по руках і по всіх пальцях!». Він не міг навіть припустити, що така віроломна неправда може запанувати в літературі. Та і в суспільстві взагалі. Що не Лютий своїм генієм здобуде право судити, а Лютого будуть товкти!

Сизоненку, Слабошпицькому, Базилевському все теж видно неозброєним оком. Але, гадаю, всі десь аж там, у глибині, трохи лукавлять. Вони не хочуть воювати за Лютого. Невигідно!

Передбачливий Григорій Клочек у статті Головна книга Григорія Лютого (від 12 березня 2009 р. «Літ. Україна») застеріг, що «Мама-Марія» – своєрідний тест на українство. «І то вже наші проблеми, як ми витримаємо тестування цією книгою…». Не дивно, що дехто не пройшов тесту.

Справді, не лише заздрість стала причиною роздратування, а ще й відчуття «духу руського». І хто зна, як до цього ставитися. З одного боку – хіба винна людина, що в неї немає, не передано нащадками ферментів, які розщеплюють молоко, хоча йдеться не просто про молоко, а про те, що ми називаємо «молоком матері». От і виходить, що цілющий для інших продукт для декого перетворюється на отруту. Ще нічого, якщо б у них просто були відсутні українські гени. Але ж справа набагато страшніша: замість українських у них прокидаються яничарські гени.

Та українців серед нас таки ще без числа. І з групи «аш» – також. Ви здогадуєтеся, розмова про творчість Лютого не може обмежитись тільки філологічними вимірами. Все набагато глибше.

«Як відомо, тексти українських народних пісень є високоінформативними, – продовжує Григорій Клочек, – Андрій Малишко якось зауважив, що один рядок, буває, містить стільки змісту, що його можна розгортати в роман. Пісень у «Мамі-Марії» багато – більше шестидесяти. Їх тексти є тестами вищої якості – тільки зумій розкодувати їх щільну інформаційність…».

Хоч нам, дикунам, уже втокмачили, що ті, хто пише пісні – слабаки. Григорій Клочек констатує: «І бере острах, що в нашій критиці просто може не вистачити потужностей, щоб з достатньою повнотою інтерпретувати цей складний витвір Слова. Бо ж потребує вивчення складна генетика цього твору – звідкіля він виростав, чим живився…».

Просто губишся: як удалося Лютому відразу протинати наскрізь, створюючи й зав’язку, і кульмінацію, і розв’язку одним рядочком пісні: «За нічку могли ми зорати… і хліб змолотить… і спекти…». Геніально! В «Мамі-Марії» кожна пісня – своєрідний роман. Одна заковика – ми чомусь боїмося сказати про це вголос. Нескромно! Хоч Загребельний таки не побоявся, гукаючи до нас. До мене, дорогий читачу.

Я процитувала вище слова Анатолія Дімарова: «Шевченківська премія плаче за «Мамою-Марією». Дасть Бог, глухі почують, а сліпі побачать…». Але стежечка слова Лютого повела мене у геть інші засвіти: ОД ШЕВЧЕНКА – ДО ЛЮТОГО. Од Лютого – до пісні й ще глибше, де «У всі світи оголюються броди…».

Що, Валентино, слабо? – питаю себе й не можу звернути з доріжки. Йду далі. Бо що таке Шевченківська премія? Так уже було. Хоч би із Григором Тютюнником. Визнали свою ганьбу, дали після смерті. З одних прізвищ лауреатів уже складено чималу книжку! А Лютий один. Мабуть, мені (нам) належне поцінування роману потрібніше більше, ніж Лютому!

Адже перше усвідомлення, яке приходить при читанні «Мами-Марії», що тут кожне словечко, як любить говорити Лютий, словечечко скроплене живою водою, і всі пісні не «під народні», а справді народні. Донорський зв’язок – з артерії в артерію. Наче Григорій Лютий не написав їх сам, бо не віриться, що так може написати звичайна, не трансформована в часі людина. Саме тому П.А. Загребельний, який бачив-перебачив поетів (і великих також), написав прекрасні варіації на теми молодого Тичини «Кларнети ніжності», прочитавши «Маму-Марію», розгублено вигукує: «Так не могла написати людина! Так міг напиcати тільки диявол. Добрий диявол…».

І йому (Павлові Архиповичу) одному відомо, що він мав на увазі під словом «диявол», чому він вжив саме цей символ. Може – тому, що не відшукав (бо не існує в природі такого) потрібного символу. (Не Бог же і тим паче – не янгол…). А, може, ще глибше, осмисленіше. Бо якщо озирнутися в легенду, то диявол – це теж янгол, але глибший – той, що пізнав не тільки Рай, а ще й Пекло.

Читаючи «Маму-Марію», усвідомлюєш, що сюди якимось чином позліталися справді народні пісні. Хоча досі й не співані. (До речі, Ліна Костенко, як і всі автори романів про Марусю Чурай до неї у геніальному романі не спромоглася написати достойних Марусі Чурай пісень. Це одна, хоч і не єдина із причин, чому я таки поставила її на друге місце.).

Ми не знаємо, якою ціною далося написання пісень Лютому. І ніколи не довідаємося, хоч навіть у нас, письменників, часом і виривається оте непоясниме, що при читанні роману питають прості люди й що вихопилося навіть У Загребельного: «Так не могла написати людина!»

Я не зустрічала такого божественного ставлення до Слова, як у Лютого:
Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці…
Бува, пісочком граємося в час.
І мій народ дає нам по шкуринці.
Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже…
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.
І дасть вогню – без крил щоб полетіть…
І видимо-невидимо підмоги…
Як ось мені дало залізний тік
І право викликати всіх на нього.

Схоже, Григорій Лютий вимолив їх (ті пісні) у Всевишнього і разом із шматком рідної України приніс нам у своїх грудях. Ну, чому, чому людство, яке спромоглося навіть зважити душу, створити детектор брехні, не спромоглося хоч на якийсь винахід, яким можна виміряти питому (духовну) вагу тексту?! Мені б оце не треба було комусь щось доводити, ломитися у відкриті двері.

Розчахнута, – вона була відкрита,
Як сад – зіркам, як полум’я – воді…
А все могло поплутатись тоді,
Як це буває часто у людей
Із меншими глибинами.
І день
Міг стати ніччю, гілкою – весло…
Все, що отут допамя’тне текло,
Могло накритись хвилею вини,
Й хоч сам Господь од того їх хранив,
Ніхто в відкриті двері не заходив.
Лиш вітер з неба груди холодив,
І не торкався марнотою див.
Сестра – не те. Не так це все назветься.
Бо він – не брат. Бо брат так не сміється.
І рай – не це. Хоч це близьке до раю, –
Як сінці, може. Словом, я не знаю…
Вони ходили. Бралися за руки.
Вона співала, що аж квітли луки
За річкою ромашково, гречано.
А на вербі два пугачі кричали,
І кленучи весь світ, чи тільки пів…,
Як дід старий, Бочанський міст рипів…
Та їх не слухав, плакав соловейко,
Сопілку різав із верби тоненьку,
І добував у неї із грудей
Той дивний голос, що здивує люд,
Що прийде свідчить і на Божий Суд.

Хоча, дещо таки науковці винайшли. І якби ми були зацікавлені, ми б і до Верховної зради обирали, використовуючи детектор брехні, і на Шевченківському комітеті – користувалися детекторами совісті, честі.

Чому першим такі координати для Лютого наважився означити Павло Архипович Загребельний: «Нічого подібного в українській поезії з часів Шевченка не було…». Чи не тому, що його детектором стала смерть?! У нього вже не було часу й потреби ходити «побіля та навколо». Знаю, подібні думки осіняють багатьох читачів: робітників, селян, учителів, а особливо – тих, кому пощастило чути (бути присутніми при тому), як автор читає роман напам’ять. Про це колись ходитимуть легенди. Але ж це правда, свята правда.

«Ми кілька століть жили за Шевченковим міфом, – каже запоріжанка Яна Яковенко, – голосили і скаржилися. Героїня Лютого «Мама-Марія» не покритка. Це зовсім інша Україна, інший міф, інша мотивація. Тут навіть сльози не закривають, а навпаки – відкривають обрії, осяюють».

І це правда. Бо в Лютого: «Воду у Божому решеті хмарка од річки несе…». А ще його «душею ходить десь Марія, так, як Україною Господь…». Одиниці вимірів ті ж, що і в Шевченка. Бо в суті своїй людина не змінилася протягом багатьох тисячоліть. Але змінилися самі сльози, їх причина й призначення. Їх спроможність. Краплею своєї сльози, – каже Лютий, – він не оплакує нас і себе, а намагається збільшити, підняти рівень духовного океану планети. Її інформаційного простору.

Олег Чорненький пише: «Я перелопатив практично все… Не тільки в українській, а у всій радянській літературі ніде нічого подібного і близько немає.». Володимир Базилевський підтверджує: «Ваш роман-пісня не має аналогів у нинішній поезії. Не знаю іншого такого твору як за обсягом освоєного матеріалу, так і за його втіленням. Одні пісні чого варті… Ви вертаєте нас до нас…». Анна Лупинос констатує: «Роман «Мама-Марія» підводить риску під українською літературою 20-го століття…» (Власне, висновки всіх близькі до оцінки Загребельного, котрий недвозначно написав: «Новітній Гомер українського степу…».

Але зауважмо, що в звичайних людей не вистачає професіоналізму осмислено прочитати весь роман, трактувати його багатошаровість. Більшість спроможні лише на фрагментарну оцінку. Я б навіть сказала, випадкову, «куштувальну» – од слова: покуштувати, спробувати на смак. Люди поводяться, як бджоли без матки. У них не вистачає ні спраги, ні знань, щоб сприйняти весь твір цілком та ще й порівняти, прирівняти його до найбільших творів інших народів. Щоб це стало їхньою і національною, і особистою (кожного зокрема) гордістю. І при цьому, щоб вони іще й почувалися певними у своїй правоті.

Хоч у глибинах народу знаходяться й такі унікальні душі (наприклад, уродженка Полтавського краю 86-літня Марія Миколаївна Варванська. Телефонуючи Лютому, вона звертається: «Голубчику…»), котрі осягнули велич роману своєю духовною блискавкою, своїми спадковими пісенно-сенсорними дегустаторами, а не лише навченими мізками. І не чекають визнання критиків, а просто слухають записану на диск «Маму-Марію», як молитву. Згадують своє. Те, що не набридає ніколи.

Мені хотілося запросити до розмов науковців. Поговорити про зауваження кандидата філологічних наук, письменника із Одеси Василя Загороднюка: «Коли б хоч один із членів Нобелівської премії знав українську мову на такому рівні, щоб прочитати не в перекладі «Маму-Марію», то він би риторично запитав: «А чому серед українських письменників немає нобелівських лауреатів»? Бо справді, почути закодований у «Мамі-Марії» український космос – неймовірна Всевишня благодать. В романі передано стільки сокровенного, чому в інших народів просто немає відповідників.

Щоб осягнути, про що йдеться, давайте спробуємо розглянути хоч одну пісню. Наприклад, «Хміль». Він написаний так, що навіть звульгаризувати, як це сталося із піснею «Ой, хмелю, мій хмелю» навряд чи вдасться. У пісні стільки цнотливої чистоти, як у божественній жінці, поруч з якою навіть найзапекліші сквернослови мимоволі прикушують язики!

ХМІЛЬ
Навесні коло хати
Сам посіявся хміль.
Став в вікно зазирати,
Як стелю я постіль.
Перелесник зелений,
Блискавиця прудка.
А серденько у мене
Вже до нього звика…

Приспів:
Ой, ти хмелику, хмелю,
Дай пригубить мені
Чару отчого краю
Із безсмертям на дні…

Хай любов розгадає
Сон життєвий сповна,
Що, як мить пролітає,
Що повік не мина.
Я його заплітала,
Я забула за сон…
Стало Всесвіту мало,
Став солодкий полон…
Вже у грудях у мене –
Мов зозуля кує…
Я жила і не знала,
Що у Бога це є…
А коли захмеліла,
Засвітилася кров,
По стежині любові
І коханий прийшов…
Обнялися – не зчулись…
Хміль до ранку обплів…
Повінчав наші душі
І устами зацвів…
Ой, ти хмелику, хмелю,
Дай пригубить мені
Чару отчого краю
Із безсмертям на дні…

Прочитала і настільки обплів мене той не причесаний, природний хміль, дав пригубити рідної вічності, що геть зникло бажання розбирати все по кісточках. При читанні роману самим автором – сила тексту, його вплив зростає многократно. Являється та суть, той Всевишній ефект рідності, який відбувається в пісні, коли слова зацвітають духовним цвітом на самому вершечку божественного українського дерева. Як у Марусі Чурай, Оксани Петрусенко, Ніни Матвієнко.

До речі, Павло Архипович помітив і це: «Є у твоєму слові те, що бринить у голосі Квітки Цісик. Раз почув – і назавжди. Вже ніколи не набридає. Елла Михайлівна охрипла, читаючи мені і подругам по телефону пісні з «Мами-Марії». У цих піснях якимось чином пробився Голос Вічної Любові. Той вітер, який, літаючи, здатна створити тільки душа.

«Візьміть же їх хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни,
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Нехай бринять, вчуваються вони…»

Що ж ти пережив і що тобою рухає? Прошу, не витрачайся на безплідне самоїдство, не кланяйся ні перед ким. Усе відбудеться. Шкодую, що не знав тебе близько…».

Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту…
Білі гуси за хмарами –
Як гілля у цвіту…
Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось…
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось…
Щось таке незагоєне
Промовляє душа, –
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать.
…………………………..
Він гукне на побачення
І надійде мій строк…
Рідний обрій розв’яжеться,
Наче мій поясок…

Знаю, як непросто змиритися із цією істиною нашим «класикам», як, прочитавши моє нагадування, що за звучанням для них, певно, таке близьке до російського «негодования», всі вони миттю озброїлися не тільки проти мого писку, – а й проти Лютого, проти його Божественної Пісні Пісень! Уже тягнуться руки знайти щось подібне до «Завива-підійма». Не варто, дорогі мої, погляньте, у Лютого ж не вірші… А з Божими піснями немає ради.

Знаючи вашого брата, передбачив Загребельний і це, написавши: «Дивуюся, стільки прекрасних поетів, а ніхто після Тараса не спромігся на таке містке слово, як у «Мамі-Марії»? На чому спіткнулись? Чим не пожертвували?» А моя душа кричить: Чому усі мовчать? Чому заціпило? А відповідь така банально проста: це ж треба, щоб знайшовся українець, і по духу, й по таланту рівний Лютому!

Признаюся, цитувати Лютого непросто. Бо потім не можу вийти з його слова. Цитата мимоволі перетворюється на кількагодинне читання. Григорій Лютий створив той незрівнянний твір, який українці чекали віками.

Пригадайте, скільки велося безкінечних дискусій: яким повинен бути той геніальний твір? А поетеса із Івано-Франківська Неоніла Стефурак у «Літературній Україні» радісно-пророчо вигукнула: «Є такий поет!». І ось через кілька десятиліть він перед нами, а ми що – не здатні розпізнати його поміж безлічі мідяків і будяків? Він дає нам точку опори, змогу, не соромлячись, відкрито цінувати своє, рідне…

Як визначила доктор філологічних наук Наталія Торкут: «Це твір для всіх поколінь. У моїй сім’ї «Маму-Марію», (зважте це в пору, коли люди майже не читають книг) захоплено прочитала і моя мама, і тато, котрому за вісімдесят, і я, і мої діти…». Я б сказала повніше і дещо радикальніше: «Для всіх поколінь і на всі часи…».

Лютому незручно за нас, українців. Як було досадно колись Шевченкові через десять років після видання Кобзаря. «І одна собака не гавкнула…», – розпачливо писав Тарас Григорович.

У нас гавкнуло багато. Навіть ті, кому мало б заціпити! Чому? Жаба задавила? Але ж є стільки тих, кому своєю появою поет в принципі не може перейти дорогу! Чому вони мовчать? – сотні й тисячі кандидатів і докторів, літературознавців і критиків? Може тому, що вони (як науковці), можливо, і є, а їх (як нас), як народу, іще й досі немає?!

Мені шкода, що своєю неувагою і мовчанням ми знищуємо стільки ще ненаписаного. Бо це ж автор мав бути камінним, щоб після того, скільки віддано твору, стерпіти наругу мовчанням. Така атмосфера руйнує найцінніше – душу.

Згадується описаний Анатолієм Дімаровим прихід до нього Григорія Тютюнника із геніальним «Виром». Який був нерішучий, непевний у своєму таланті Григорій! Ану, не трапся йому Анатолій Дімаров! Чи вийшов би в світ роман? Чи виріс би українським прозаїком його брат Григір і чи прилетіли б до нас наша гордість «Три зозулі з поклоном»? Згадаймо і те, як почувався Шевченко після відбуття царської служби в передпокоях пана-землячка.

Заангажованих недоброзичливців на кшталт Тараса Федюка, котрі в Інтернеті з цинічною гордістю заводять сторінки зразком «Кіт на глині» (як можна було творця подібних перл увінчувати найвищою премією?!) і т.п., заспокою: ще жоден асфальт не стримав трави, коли приходила справжня весна. Така історична справедливість. Як каже Яна Яковенко: «Досі була голосильна епоха Шевченка, тепер прийшла нова епоха Лютого».

Все поступово стане на свої історичні місця, схоче хтось того чи ні. Звичайно, має пройти поступова канонізація творчості поета, створення не просто фотографічного образу, а своєрідного міфу, образу, – того, що може витримати довгорічне вживання і не потріпається, як поношений фрак.

Вірую, бо вже відбулося дуже багато випадковостей, котрі філософія характеризує, як непізнана закономірність. А письменники знають: це не що інше, як Божі втручання. І навіть випадок прочитання Загребельним «Мами-Марії» без Господнього Перста міг і не відбутися. Це була не просто закономірність, це було те, що знахарі називають «передачею». Загребельний дочекався і «передав».

Лютий фактично все написане знає і читає напам’ять. А це од Бога. Бо одним (тим, кого любить) Господь дає пам’ять не лише у межах одного життя, а й тисячолітню – як ось Григорію Лютому. А в декого Господь її відбирає. Дає робити так, як «кіт на глині».

Виступаючи в школах, Поет часто вкрапляє у виступи своєрідну гру: дає школярам один із грубезних (на сімсот сторінок) томів і просить, відкривши навмання, прочитати перший рядок… Далі поет читає напам’ять. Навіть прозу. У Запоріжжі цьому мало хто дивується. Лютий привчив. Діти без подивування говорять: «Знає, бо він же все те написав». Не здогадуються, скільки у нас «геніїв», для котрих вивчити своє напам’ять – тортури.

Мало хто чув голос Григорія Лютого. Але ті, хто чув, мимоволі співчували його співавтору пісень, композитору і співаку Анатолію Сердюку. Хоч Лютий на сцені не співає, але як він читає! Не знаю, як правильно означити – це геніальна пам’ять чи пам’ять генія? Кажу і якось знічуюсь. Бо сам Лютий скаржиться, що у нього дуже погана пам’ять. Цікаво, що б він іще хотів од своєї пам’яті? Шкода, що Поет офіційно може залишитись не закарбований, не зафіксований сучасниками в своєму зеніті. Це могло стати гордістю нації. Бо не порівнювано ні з ким.

Якось після відходу Миколи Степановича Вінграновського дивилася про нього телепередачу, була вона знята любителем і любительською камерою. І це про Вінграновського, котрий чимало попрацював у кіно. Що вже говорити про інших! Як же недбало, не бережливо ми ставимося до своїх пророків! Невже не хочемо, щоб завжди було кому тримати наше небо?

Шановний пане Сизоненко, Олександре Олександровичу, якби Ви не пролили над романом «Мама-Марія» стільки своїх важких чоловічих сліз, не телефонували з цього приводу стільки разів Лютому – я б іще промовчала. Бо насправді люблячи Україну, неможливо не полюбити всім серцем роман «Мама-Марія» і не обуритися, що впливові письменники (і що предивно і прескорбно) не менш чутливі і переповнені любов’ю до рідної землі, ніж я, раптом здалися і позгортали руки.

Лютий, як написав лауреат Шевченківської премії Василь Захарченко: «Зробив себе сам…». Іще в Гуляйполі створив (подібно до того, як колись створили художню школу – геніальні Бойчуки) літературну студію. В романі це вилилось у долі Марійки: «Повчиться рік – навчає вчителів…». Вів літературне об’єднання з часів (коли іще не був членом НСПУ) і виховав у звичайному райцентрі цілу плеяду письменників: Олександра Михайлюту, Михайла Буряка, Любов Геньбу, Яну Яковенко, Вікторію Забаву і ще багатьох – цілий український мегаполіс!

Бо стільки іще тих, котрі в іншій (пробивній) області не лише стали б членами НСПУ. Ними пишалися б. Взяти хоча б Івана Доценка, котрий написав:

Я вже не знаю, що зі мною буде,
Хоч є любити що й чим дорожить…
Та знаю вже, як важко жити, люди,
Коли чесніше вмерти, аніж жить.
Сховатись ніде і прикритись нічим.
І хоч всесильний час вже стільки літ
Бинтує рану… Та палючий відчай
Все проступає, наче кров крізь бинт…

Роман «Мама-Марія» – складний. І щоб прийняти його, критиці (тим паче – всьому суспільству, Україні), треба ще настроїти свою оптику, потрібен час. Врешті необхідно іще багато до чого дорости. І обов’язково – чимось заплатити. Бо задарма ніщо, а тим паче такі скарби – не даються.

Душа росте й за це у нагороду
Господь дарує спрагу їй колись
Відчути душу рідного народу.
Отой вогонь, з якого ти з’явивсь…
На весіллях, на ярмарках, толоках…
Забувшись геть, зливаєшся в цвіту.
І в мить оту божественно-високу
Її цілуєш раптом на льоту…
Всі порожнечі гояться надовго…
Вона тоді щедріша молитов –
Дає тобі усе, заради чого
На грішну землю, власне, ти й прийшов…

Усе це на тій грані, коли слово починає бриніти, дзвеніти, як досвітня земля. Недарма стільки поезій Григорія Лютого уже стали і ще стануть народними піснями. Недарма його роман, котрий нещодавно успішно поставив Запорізький музично-драматичний театр імені Володимира Магара, і називається роман-пісня. У звучанні його слова присутні ті стовбурові клітини народної душі, які ми не завжди здатні виявити при самостійному (лише очима) прочитанні. Саме вони і тільки вони спроможні не лише тішити і дивувати, а й оновлювати, відроджувати народ.

Усвідомлюю всю відповідальність моменту. Звідтоді, як прочитала «Маму-Марію» (де зайшла ще один Божий знак – своє дівоче прізвище: Шовкунка), живу з постійною думкою, що, можливо, головна моя місія на Землі і була в тому, щоб написати цю статтю. Не в Лютому справа, а в тому, щоб «Маму-Марію» почула вся Україна. Щоб справдилося, відбулося те, про що мріяв Павло Загребельний, котрий написав: «Треба, щоб знайшовся хтось, хто відкриє Україні велич цієї книги… Однак, хто ж напише?».

Бо коли ми прийдемо до Всевишнього (а це, хоче хтось чи ні, відбудеться з усіма), мрію відчути, що:
«Гроза пройшла,
З гуашевого неба
Патьоки потекли – мов із картини.
(Дитини плач так омиває душу…)
Й мене, вже сивого, тополі
Взяли за руки
Й повели у степ
Показувати Бога…»

Бо ця книга – одна із тих, які не горять. Але, на жаль, лише до тих пір: «Доки вогонь листок не перегорне…». А з нею (з книгою), покаявшись, дасть Бог, не згоримо і ми з вами.

Валентина Мастєрова
с. Красилівка