У наше рубанівсько-вартановсько-бондарівське ще й оноре-артиновське з пальця виссане партійно-радянське пресове мраковиння, у суярківський геронтологічний талмудизм Жовтого університетського корпусу цей зовні непоказний чоловічина з недбало прикритою пасмом волосся лисиною і напрочуд жвавими очима, які, здавалося, ніколи не приховували повіками втому, увірвався справжнісіньким весняним вихором.
За вікном цвіла старою цвіллю осінь брежнєвського застою, а в авдиторії, куди він заходив пружною ходою бувалого мандрівця — не на лекцію, а на фахову розмову з нами, жовтодзьобими, — буяло, нуртувало, скипалося життя. Живородне, а не мальоване тодішніми передовицями, грунтове, перелогове, а не асфальтно-празникове, як першотравневий Хрещатик, холодне, часто й напівголодне, далеке від трибуноголосого “торжества справедливості” житіє тих, кого преса помпезно величала щасливим радянським народом, але чиє щастя виростало кривавими трудовими мозолями.
Його лекції супроводжкувалися веледдям, накликали студентів з інших курсів і зазвичай вінчалися щирими опесками.
Робочий план занять йому писала його ж таки доля-юдоля. Карбувала в пам’яті вурвулястими рубцями, стягувала вузлики історій. Кожної зустрічі з нами він розв’язував зубами чергового вузла — і то було явище справді практичної журналістики: в цих бувальщинах сплелися біль і щастя, радість і лихо, порада і дотеп.
Він міряв шлях до кожної знакової публікації в’язким бездоріжжям. Згадував, як брів піхтура зимними осінніми потемками понад десять кілометрів до села, де мешкав із синами герой його першого нарису («це мені не звикати – щодня майже стільки ж версав пішака до школи»). Як завидівши темні обриси околиці, побачив єдине освітлене віконце. Побрів навмання, добрався до того маячка у вселенському мороці, постукав у шибку і — о, диво! — вийшов на поріг чоловік, який і виявився тим-таки, до кого ноги вели: Мартенко, которий із синами творив на сільських невдобах сади…
За Степаном Колесником назирці снувалися коридорами Жовтого корпусу всілякі чутки про «неблагонадійність». Та й сам він не приховував, що за свій фейлетон, надрукований у тодішньому органі ЦК КПУ “Радянська Україна”, «мав честь» чи не єдиний за всю історію української радянської журналістики відбути судилище на самому Політбюро ЦК, яке ухвалило рішення не просто позбавити його роботи в газеті, а заборонити працювати в журналістиці. Чим не «ремейк» резолюції Ніколая Палкіна на «Дєле Тараса Шевчєнко: «… бєс права писать і рісовать».
Почувши це, ми тоді уявити не могли, як же з таким клеймом Колесника допустили до викладацтва, ще й на одвічно «неблагонадійний» факультет журналістики КДУ?
Десятиліття минули і мені, вже трохи тертому журналістові, вніс ясність сам Степан Павлович. Розповів, як тоді за цю майже безнадійну справу взявся декан факультету журналістики світлої пам’яті Дмитро Прилюк. Як оббивав пороги ЦК і разом з відповідальним працівником цієї контори професором Павлом Максимовичем Федченком таки дотисли партайбонз. Коли ні у що не посвячений Колесник прийшов до Прилюка і почав доводити йому, що затія його зробити з Колесника викладача нереальна, бо, мовляв КДБ не дасть на це згоди, Дмитро Михайлович, багатозначно усміхнувся: «В ЦК дозволили». І, повернувшись до вікна, де шуміла вулиця, що вела до сірої будівлі КДБ, викинув правицею у шибку замашну дулю: «А оце їм, хай мають».
Щаслива доля: мені довелося багато мандрувати з Учителем. І в журналістських пулах, й удвох, до одного з героїв його чергового нарису — мого славного земляка і давнього приятеля. Гостив Степан Павлович і в моїй Грибові, у батьківській оселі.
Він воістину геніально вмів дивуватися і захоплюватися. І досі славний земляк мій згадує оте майже фальцетове Колесникове: «Та це ж колоса-а-ально!!!» Так Степан Павлович реагував на щось, гідне доброго слова. Його коронні «раптом-вдруг-неожиданно-зненацька» чи «давлєніє тиску» стали для багатьох колег, хто був поруч, ледь не вжитковими фразами.
Він прославив рахманним красним словом щиру емоцію. Яка породжує мову клечальних рушників, народної пісні, народної картини – ту мову, що “каже, як в’яже”. В новітній журналістиці емоцій зазвичай чи то соромляться, чи бояться. А дарма! Колесник творив з емоції диво непроминуще. Інколи, щоправда, вони перехльостували, його рвало од чиновницького свавілля, самодурства, обмеженості. Він не шкодував на таких анахтемців ані вбивчих метафор, ні шпетних порівнянь, і тоді у процесі підготовки матеріалу доводилося звертатися до третейського судді – редакційного юриста, який чітко знав межу, де починається “образа честі, гідності і ділової репутації”. Це бувало, коли ми працювали у “Сільських вістях”.
Зате яку читацьку пошту мав Степан Павлович! Всі принижені, ображені писали персонально Колеснику — він був для них владою, вищою за президента і Верховний Суд. А колеги-журналісти пропонували цікавих героїв, бо це, мовляв, тільки його рівень, “тільки ваша і більше нічия тема”.
Він органічно сплів журналістику і красне письменство – ані знаку відторгнення одне одного, ані сліду загумінкової “субординації”: мовляв, бачиш-но, доріс із газетяра до письменника. Не було у нього козиряння, яке буває в журналістів, котрі “раптом-вдруг-нєожиданно-зненацька” видали “подобіє літературне”.
В газеті і в красному письменстві він був магом слова — від отчої чесної криниці і вільного дихання, а не з мучеництва сідниць. Тому й читаються досі його книжки нарисів: понад пів столітній “Медозбір” і “За Десною жито половіє”, його книжка-памфлет “Куди пливе ескадра”, його книжка-роздум “Чи будемо пересівати волю”…
Сьогодні він пішов, щиро одробивши свій вік. Туди, де «ні журби, ні зітхання», до добірного товариства багатьох славних героїв його нарисів. Тих, хто, скінчивши свій вік, усе ж наперекір смерті живуть і житимуть серед сущих земним життям — у Колесниковому світі Слова. Непогасному і неперебутньому.
Валерій Ясиновський
