Менше, аніж рік тому, в такому ж золотому вересні і жовтні, любив ходити до письменницького скверу поруч з Ірпінським будинком творчості. Падолист притрушував за ніч лавиці. Я обережно згрібав руду ковдру і всідався зручно з книжкою. Тими днями вкотре перечитував «Гру в бісер» Германа Гессе — давнє, вижовкле, як сама осінь, видання, яке купив на книжковій барахолці, зі штемпелем якоїсь сільської бібліотеки, яку, найімовірніше, вже закрили на той час, а книжки розпродали або здали в макулатуру.
Гессе у перекладі з німецької Євгена Поповича – сама насолода! І де я тоді думав, що невдовзі згадуватиму ту розкіш Ірпінського скверу зі щемкою ностальгією, але примандрую натомість туди, де чути, якщо вслухатись, відлуння кроків блискучого Гессе…
… Середньовічний монастирський комплекс ордену цистерціанців, розташований на південному заході Німеччини на околиці містечка Маульбронн у землі Баден-Вюртемберг. Заснований 1147 року за указом папи Євгена III, цей монастир протягом століть був центром релігійного і культурного життя Німеччини. Саме сюди 1891 року батьки Германа Гессе, християнські місіонери, віддають сина в науку, бо хочуть бачити його теологом. Але кілька місяців навчання в семінарії штовхають хлопця мало не до самогубства, і, доведений до відчаю, одного дня він звідти втікає. Його знаходять посеред поля під лісом. Голодний і холодний спав у копиці сіна… Закінчилось лікуванням у психіатричній клініці і, зрештою, його віддають спершу учнем до друкарні в Есслінгені, а потім юний Герман працює у місіонерському видавництві батька, механіком на годинниковій фабриці, а згодом ще в кількох книжкових крамницях, поки не почав писати сам, листуватися з Р.М. Рільке, Томасом Манном, Стефаном Цвейгом і, врешті, отримав пропозицію співпраці від видавництва Самуеля Фішера…
Ще в Ірпені, в осінньому сквері, під магією Йозефа Кнехта, примарно уявляючи резервацію духовного життя — Касталію, прислухаючись до «заклинача дощу».., мені напосідалося примхливе і наївне: чому в Україні ніхто не написав чогось подібного до «Гри в бісер»?! Правда, я сам себе одразу заспокоював: зате стільки народних казок і пісень ніхто в світі не має, як ми!
Тепер, далеко від Ірпеня, у Маульбронні, блукаючи вичовганою, порослою мохом бруківкою, здіймаючи голову на величні шпилі соборів, торкаючись рукою камінних стін, котрі мовчать, але стільки чули (!), я думаю, що до всього є пояснення, проте нема певності, що будь-які, найлогічніші, умовиводи, втішатимуть нас через прикрість, що не здобулись на свою «Гру в бісер». Звісно ж, хіба могло розквітнути і запахтіти до «нобелівського рівня» українське художнє слово там, де в монастирях — чужа віра і дух, народ — у ярмі, а могили найталановитіших національних письменників, страчених замолоду, розкидані по Сандармохах…
Ми купили у центральному офісі «Kloster Maulbronn» квитки на екскурсію. За кілька хвилин до групи з двох десятків людей, котрі вільно володіли німецькою (і був один, котрий вихоплював лише окремі знайомі слова…), вийшла чичероне, жіночка-гід, фрау років 50-ти. Саме завдяки їй вся наша подальша подорож під монастирськими склепіннями і вузькими його вуличками набрала тієї таємничості і магічності, над якою невидимо витав, здалося мені, дух, безтілесна, витончена субстанція самого Германа Гессе.
Фрау-гід говорила швидко, експресивно, але упівголоса. Всі нашорошували вуха і прислухалися. Вона ж інколи взагалі переходила на шепіт і дивилася при цьому кудись у далину, понад головами екскурсантів. Так, ніби сама відкілясь прилетіла сюди, і хтось подає їй сигнали, щось підказує, коригує, нагадує, і той хтось, як на мене, був Герман Гессе.
У темних і вологих приміщеннях, куди сонце майже не потрапляло через вікна шпилястої форми без скла, за нами з нашим гідом снували безтілесні тіні Магістра Музики, Плініо Десиньйорі, отця Якоба… Читацькі враження і асоціації спонукають мене вважати, що Гессе саме з помпезних 
контурів Маульбронського монастиря і виписав свою вигадану Касталію. І тепер його душа так і лишатиметься тут, допоки віку.
Фрау-гід – все вказувало на те – також була зовсім іншою, наскрізь нетиповою, аніж всі ми. Жила, напевно, друге чи третє земне життя, мала якусь свою, особливу духовну місію при монастирі. Мешкала тут, але мала зв’язок з усім видимим і невидимим… Вона була настільки худорлява, що важко сказати – то на межі виснаження чи вже за нею? Тільки очі світилися якимось дивним сяйвом, привертали увагу, проте зустрітися з нею поглядом – видавалося неможливим…
В одному із внутрішніх монастирських двориків нам показали джерело, де бозна відколи жебонить вода. Можливо, тече і не спиняється відтоді, коли тут, за легендою, так звані, білі монахи і заснували святу обитель, коли на цьому місці спинився мул, вдарив копитцем об землю, а вода й заструмувала…
Хтось із екскурсантів намагався підставити під прозорий потічок пригорщу, але пити, застерегли, не можна… Саме там, у дворику із джерелом, я відчув потилицею чийсь доскіпливий, нервовий погляд. Може, сам Мagister Ludi висловлює прихильність, фаворизує мені, вигнанцеві, хоче щось засвідчити, подати якийсь потаємний знак..? Я обернувся. То був не Магістр. З відкритого віконця високого другого поверху, де досі функціонує духовна семінарія, на мене впивалася очима молода, чарівна і печальна дівчина. Чому з гурту усіх зайшлих людей вона «збирала гривеники» 
саме з мене – я не знаю. Але бачила приязним оком лиш мене. Ми дивилися один на одного. Я почувався ніяково. Якоїсь миті скрадливо підняв руку до привітання. Вона з готовністю відповіла.
– Ні про що не думай і не сумнівайся, — заворушив я безголосими вустами до чарівної незнайомки, — Герман Гессе втік і ти також зможеш…
Вона здивовано і спантеличено захитала головою, нічого не розуміючи, адже я белькотів українською. Спробував сказати те саме німецькою, але вона все одно не зрозуміла і тільки журно до мене усміхалася. Наша екскурсійна вервечка помалу потяглася до наступного гробівця, я мусив неохоче плуганитися слідом. Дівчина на прощання змахнула мені, я торкнувся рукою вуст і відправив їй поцілунок. За кілька хвилин згадав раптом якусь чудову, завчену недавно крилату фразу німецькою, кинувся назад, до дворика із джерелом, але дівчина у вікні зникла…
Старі клени під легким вітром струшували зі своїх натомлених плечей брунатне листя і воно встеляло сірий брук. Натомість каштани посеред місяця жовтня раптом… зацвіли. Половина 
дерева була жовтою, ніби випалена вогнем, а на гілках з протилежного боку квітували яскраві трикутники. Півсвіту плаче, півсвіту скаче… А я тиняюсь вуличками монастиря, упиваюсь магією цієї дивовижної місцини, а за мною, я знаю, ходить назирці мій улюблений письменник…
За сотню кроків до книжкової крамниці Крюгера увагу привернув старий-старий, давно, либонь, нежилий, дім з вікнами, завішеними малярськими пейзажами і вкопаною грубою, низькою дошкою-лавицею під тими вікнами. Лавиця настільки древня, що вигоріла від сонця, вимокла, видубла і почорніла під вітром та дощем. Я присів на неї і закрив очі… Спинився старий худий дідо, сивий, з круглими, тонкими окулярами на носі, проникливим поглядом і поблажливим виразом на восковому обличчі. Він, не питаючись, нечутно примостився поруч. Від нього пахло божественним тонким трунком жоржин, а від старомодного піджака у білу смужку ледь чутно повівало нафталіном. Він то з’являвся, то зникав. То був сивим худорлявим дідом, що сидів ліворуч мене, то раптом обертався на степового вовка із блакитними очима…
У книгарні Крюгера, в середмісті монастирського двору, де я неодмінно наладився купити якусь книжечку Германа Гессе, чекала несподіванка. Відкрив двері, дзвіночок угорі дзеленькнув. Господар, ймовірно, сам герр Крюгер, привітно посміхнувся і сказав: «Галло!». І яким же було моє здивування, коли завважив, що тут уже є наші люди. Він, той українець, по всьому з’явився не сьогодні, і, мабуть, не вчора. Він тут давно і надовго. На столі з книжковою розкладкою, посеред 
крамниці, цупким плакатом звисав і звідти дивився на мене… Сергій Жадан! Жодного іншого українського письменника на цьому Маульброннському дворі, у цій вишуканій книгарні я не знайшов. І засумнівався, врешті-решт, що рівня моєї німецької стане, аби спитати й достеменно зрозуміти відповідь пана Крюгера: чому саме Жадан?
Сонце хилилось до вечора. Ми піднялися крученими дерев’яними сходами на високий монастирський мур, з висоти якого в долині, як на долоні, лежав «Маульбронський рай», як його тут називають, де поєднано дивовижну архітектуру готичного та бургундського стилю. Обійшли його західну частину і вийшли раптом до великого гарного озера. Кав’ярня на затишному березі закликала клієнтів масивною чорною дошкою з меню, написаним білою крейдою. Ще з літа над столами нависали велетенські парасолі. На холодному плесі розмахували руками двоє плавців. Жінка вже майже наближалась до берега, а десь посеред озера безнадійно відстав і важко плив чоловік…
Ми одностайно зголосилися: гарний день неодмінно маємо завершити кавою з тістечками. Наш німецький патрон, люб’язна фрау Маряне замовляла струдель і каву з вершками. Я стояв біля неї і на всі запитання піддакував. Газдиня в кав’ярні, жінка років тридцяти, занотовувала замовлення, позирала на мене і загадково посміхалась. Від того жіночого погляду я вже вдруге почувався незручно і ніяково. Інстинктивно почав розправляти плечі і навіть засумнівався: може, рано запроторив у куток свого списа?
– А тєпєрь скажи всьо ето па русски, — газдиня безцеремонно відвернулась від фрау Маряне і вдарила мене тією фразою наодмаш. – Хачю услишать русскую речь, соскучилась!
Я сторопів. Дивився то на газдиню, то на фрау Маряне. Газдиня не рухалась. Схоже, вона не збиралась виконувати замовлення, доки я не виконаю її прохання. Я дивився на неї і мовчав. Фрау Маряне перепитувала: «Was? Was mochtet sie?». Я їй відповів: не знаю, я не знаю, що вона хоче, я не розумію російської.
Газдиня нарешті почала рухатись. Вона дошкульно і презирливо позирала на мене і врешті знову не стрималась:
— Так што, нє хочеш заговорить ко мне па русски?! Нічево не хочеш спросіть?
Я швиденько зрихтував подумки речення німецькою, ще і ще раз перевірив побудову, використання артиклів у dativ і akkusativ, і впевнено спитав:
— Ви не знаєте, це саме те озеро, де Йозеф Кнехт поплив за своїм учнем, не розрахував силу і втопився?
Газдиня вилупила очі, стенула плечима і відповіла:
— Откуда я знаю, кто гдє утопілся?!
– Ну, тоді зробіть мені каву з молоком, але без цукру, — чемно попрохав я.
Думаю, Герман Гессе посміхнувся і лишився задоволений мною, його відданим читачем.
Леонід Ісаченко
