31 липня 1939 року на Ягідному хуторі біля села Краснопілля на Чернігівщині народився Микола Холодний… А мені хотілось би пригадати всі подробиці оказії, за якої уперше зустрілася з Миколою Холодним. Та час вивітрює з пам’яті деталі, залишаючи на видноті тільки пасмо туману, з розривів якого прозирають якісь не зовсім виразні кольори й штрихи. Це немов викладати картинку з пазлів, яких уже погубилося чимало, і доводиться уявою створювати цілісність того, що повинно постати перед глядачем.
Знайомство з Холодним відбулося в кабінеті редакції районної газети «Вісті Свалявщини» ще в 1990 році, куди його до мене привів наш редактор Федір Тидір. Тоді Микола Костьович запропонував нам надрукувати замальовку про уродженця й мешканця села Голубиного Михайла Івановича Молнара – заслуженого вчителя УРСР. Вони заприятелювали ще далекого 1963 року, коли Холодний вперше побував на Закарпатті…
В першій половині квітня 1991 року, коли Холодний відпочивав у санаторію «Карпати», ми з ним вже спілкувалися як давні знайомі. На той час з ним заприязнилося чимало моїх колег по літературно-мистецьких зацікавленнях. Залюбки він спілкувався з адвокатом і краєзнавцем Станіславом Галушканичем, тодішнім завідувачем районного відділу культури Георгій Лявинцем, братами-вчителями Молнарами, адвокатом і поетом Михайлом Турком, акторкою самодіяльного театру, що діяв при районному палаці культури, талановитою майстринею-вишивальницею Ганною Медвідь.
Тоді, навесні 1991-го, Костьович, як ми всі його називали, відвідував засідання районної літстудії, які ми зазвичай проводили в районній бібліотеці, оцінював творчі доробки пишучих, пропонував допомогу в розміщенні наших поетичних чи прозових проб в спеціалізованих літературних виданнях.
З-поміж усіх, з ким він спілкувався на Свалявщині на ґрунті інтересів літературних, історико-краєзнавчих, вирізнив для себе кількох людей, серед них і мене. Тож коли приїжджав у всі наступні роки, аж до 2005-го включно, обов’язково навідувався до мене і на роботу, відшукував удома, телефонував, призначаючи здибанки у спільних знайомих. Не бувала я з ним лишень у тієї, про котру він мене розпитував ще за нашої першої зустрічі. Не тому, що не пропонував, а тому, що мені гадалося: встигнеться, Голубине ж поряд зі Свалявою.
Вперше, на початку 90-х, приїхав він, маючи трохи вільного часу під час літніх шкільних вакацій, і, як розумію нині, навмисне, з єдиною метою – розшукати своє юнацьке кохання. Те кохання було взаємним, але нещасливим, зґвалтованим, заґратованим, режимним.
Наприкінці 80-их – початку 90-их режим конав. Холодний це бачив, розумів і сприймав цю невідворотність, сказала б, ейфорійно. Втім, як і більшість з нас, йому здавалося, що ось, нарешті, настануть свобода думки, творчого пориву, які в нього було відібрано в попередні роки, відбудеться визнання його як непересічного поета в літературному середовищі України, яке забарилися для нього особисто на тридцять літ. Безперечно, він припускав, що жінка, яку він кохав на початку 60-х, живе в законному шлюбі, має дітей і чоловіка, і не має вже нічого спільного з таким перекотиполем, яким себе вважав. Але… Завжди залишається «але» – не як перешкода, а як сполучник.
Моя пам’ять чіпляється за щось, про що хотілося б згадати світло, а не виходить – потонуло в намулі часу. І 
хотілось би споминів легких, серпанкових, але усе, що пов’язано з Костьовичем, для мене асоціюється з надривом, жалями, якоюсь навіть безпросвітністю.
Киянин Георгій Бурсов Холодного порівняв з побитим, скаліченим собакою, завваживши, що поету не до вподоби було таке порівняння. Та я пригадую, як востаннє, коли Костьович гостював у нас вдома і я за щось там на нього насварилася, він, сміючись, пообіцяв: «Ти мене не позбудешся ніколи. Я й по смерті своїй приходитиму до тебе чорним собакою по скоринку хліба».
Містика – коли Миколи Костьовича не стало, мої сусіди придбали цуценя спанієля чорно-сивого окрасу. Згодом перебралися в новий дім, а пса покинули в нашому дворі. Той собака і справді завше просить собі скоринку — то його повсякденний харч, він охочіше гризе кірку, аніж рештки смаколиків з кістками та м’ясивом, які йому час від часу перепадають.
У квітні 2006-го, після повідомлення про смерть Костьовича, я написала невелику статтю-некролог. Хотілося б те зараз прочитати. Може, ті старі записи допомогли б зосередитися, намацати ниточку плавної розповіді про Холодного. Але вдома ті тексти не збереглися. Не набула за всі роки в журналістиці звички педантично вести архів власних публікацій. Не було тоді можливости і в Інтернеті їх розмістити. Можна було б навідатися в районну бібліотеку, пошукати в старих підшивках. І я це зробила б, якщо б потрібно було працювати над розлогими деталізованими спогадами про цього, винятково талановитого й нещасного в своєму войовничому романтизмі поета.
Але зараз у мене інше завдання: Георгій Бурсов попрохав написати невелику новелу про любов Холодного до моєї землячки. Доводиться згадувати все заново і користуватися тими джерелами, які є у мене вдома. Це десяток його листів, датованих 1963 – 2005 роками. Їх дала згоду оприлюднити саме та жінка, яку Микола Холодний кохав. Знайшлися згадки про нього в моєму особистому щоденнику. Є ще подаровані ним книги — віршів «101-й кілометр» і літературознавче дослідження про творчість Яр-Славутича.
З того, що нині гостро й раптом згадалося мені про Костьовича — це його вірш «КАРАМБОЛЬ». Та поезія увійшла й до останньої збірки поезій, яку подарував мені з посвятою на Великдень 2005 року. Тоголітня Пасха виявилася для Холодного останньою в цьому житті. А вірш феєрично дотепний і самоіронічний — аж до серцевих спазм. В ньому його еротика, його кохання — грубувато-шорстке, як тюремні нари.
Його кохану вінчатися з майбутнім в’язнем не відпустили в 1965-му її люблячі прагматичні батьки, довідавшись від оперативника місцевого відділу КҐБ про те, що за їхньою донькою упадає «ідейний ворог». Та про це – нижче. А зараз бодай штрихами – про збірку «101-ий кілометр», надруковану в дрогобицькому видавництві «Коло» у 2004 році. До неї увійшли вірші, датовані 1957 – 2002 роками. В кількох Микола Холодний торкається теми Карпат, Закарпаття. Йому близький образ легендарного опришка Олекси Довбуша. З сучасних закарпатських постатей він називає ім’я Петра Скунця – як однодумця, близької по духовним устремлінням й творчому самовираженню людини, з якою йому хочеться спілкуватися.
Є ще один вірш, написаний безпосередньо в Голубиному – селі, де й живе та, яку він кохав. Однак у тій поезії про неї – ані слова. Вірші Холодного суціль алегоричні, метафори в нього фіксують не так образи, як події. У поезії «Метання ікри», скоріше, вгадується відгук Миколи Холодного на русинську проблематику, аніж на нюанси особистого життя. Але загальна настроєність твору така, що не виникає сумнівів: у Голубиному Холодний почував себе затишно, перебування там було йому за свято:
З неба теплом повіяло у світі,
І радість зміни викликали ці.
Плечистий вуйко у русинській свиті
Блука по річці з дошкою в руці.
Великдень віддзеркалює росина,
Мажорний півень пробує лади.
Горять святково очі у русина,
Прикуті геть до бистрої води.
А може, Костьович приміряв до себе оту русинську свиту? Клопотався, чи не буде вона затісною для нього? Знаючи вдачу Миколи Костьовича, переконана, що на обійсті гостинної Терезії Банік (у дівоцтві – Цімболинець, відкриваю, нарешті, ім’я героїні цього нарису) він просто радів життю, тішився теплу й затишку, який створювали для нього ґаздиня та її діти.
Та в комфорті й ситому достатку він не вмів писати. Десятиліття, які провів на своєму життєвому розп’ятті в Острі, призвичаїли його до занять творчістю в умовах, коли горілку, привезену кадебістами, що не полишали його без «нагляду», треба було вимінювати на відро бульб, коли їсти не моглося, бо не було чого, коли на самоті можна було викричати, виплакати душу в щемкі поетичні рядки.
Так, у тих рядках прірва сарказму, іронії, сатири. Та в них і Голгофа болючої любові. Поєднання полярного – це те упізнаване письмо Холодного, яке він здатен був творити лише поза радощами сімейного переситу та обивательського буття. Якщо знову повернутися до «Карамболю», то його вже ніяк не сприймеш як звичайнісіньке поетичне хуліганство, яким вірш мені видавався в 1993-му, коли був написаний. Мимоволі замислишся над тим, що «кара» в східних мовах – каміння, а що таке «кара» та «біль» в українській, – і без тлумачень зрозуміло.
Але мати родину Холодному хотілося. Микола Костьович якось розповідав нам з чоловіком про своїх двоюрідного брата та троюрідного племінника, про те, що його спроби підтримувати з ними родинні стосунки наштовхувалися щоразу на їхнє відсторонення, відчуження, ба, навіть, на неприкриту знущальницьку зневагу, якою ті двоє наділяли поета.
Мабуть, тому Холодний і шукав тепла родини в сімейному колі Терези, до якої зміг повернутися через три десятиліття, вбачаючи в ній не так кохану, як матір. Мені здається, він її в останнє десятиліття свого життя і сприймав як заміну втраченій власній матері, яку любив і за якою по її відходу в інші світи тужив. Матір завжди здатна чекати довше, аніж любка. А Миколу всякчас треба було чекати з мандрів, у яких він «вигулював» свою самоту.
Вчителюючи, Костьович навчився поважати дітей і їхні потреби. Не маючи власних, уміло віднаходив ту тональність, у якій слід було спілкуватися, наприклад, з нашими. Терезиним дітям Микола Костьович почасти замінив померлого батька. Він переймався їх навчанням, допомагав Терезії виводити дітей у світ шляхом якихось протекцій, траплялося, писав для них контрольні чи курсові для вишів, де вони навчалися, 
або ж шукав їм необхідну літературу. І мав задоволення, що бодай таким чином підсобляє Терезії у виконанні нею материнських обов’язків щодо сина та доньки.
Утім, мої спогади й припущення про стосунки Холодного з голубинською жінкою менш цікаві, аніж безпристрасні свідчення Терезії, які вона дала вже по його смерті:
«З Миколою ми познайомилися в 1963 році, коли він приїздив на Закарпаття в творче відрядження. На творчій ниві він співпрацював з моїм славним земляком Михайлом Молнаром, їхнє знайомство в наступні роки продовжилося листуванням, а наше з Миколою переросло у взаємне бажання поєднати долі в шлюбі. В 1965 році Микола приїхав у Голубине разом з Богданом Горинем. Горинь був за сватача. Мої батьки погодилися віддати мене за Миколу, і в липні того ж року ми подали з ним заяву до виконкому Голубинської сільради про реєстрацію шлюбу. Готувалися до весілля.
Так сталося, що наприкінці липня він як працівник ЦК ЛКСМУ та поет був відряджений в село Шишори Івано-Франківської области на відкриття пам’ятника Тараса Шевченка. З Києва він приїхав до нас додому і взяв з собою до Шишорів мене. Вже там я помітила, що Микола чимось знервовани, збуджений, щохвилини оглядається на гурт людей, що стояли осторонь.
Маючи квитки до Сваляви і повертаючись з Франківщини, ми чомусь зійшли в Берегові. Там він раптом мені повідомив, що мусить терміново їхати до Виноградова, а мене пересадив на інший рейсовий автобус до Сваляви. За два-три дні мене викликали у районний відділ КДБ, розпитували про Миколу, подробиці наших з ним розмов, його вподобаннями. Ще трохи згодом в КДБ викликали й мою сестру Маргарету. Про ці виклики стало відомо моїм батькам.
А мені на той час ледь виповнилося 19 років. Батько ж знав ціну таким викликам і знав, чим мої з Миколою стосунки загрожують сім’ї. Щоб вберегти моє майбутнє, так само як і моїх братів та сестер (у родині Цімболинців було одинадцятеро дітей – І.М.), негайно і категорично заборонив мені зустрічатися з Миколою, писати йому листи. Весілля відмінили. (Насправді листувалися молоді люди й потому, про що свідчать штемпелі на конвертах листів від Холодного, датованих 1968 роком. І, мабуть, не всі листи Терезії вдалося зберегти – І.М.).
14 травня 1970 року я вийшла заміж за Пітера Баніка. В нашому шлюбі народилося двоє дітей. 21 березня 1994 року чоловік помер. І чи то збіг обставин, чи так було до вподоби долі, але в цьому ж році до санаторію «Карпати» приїхав відпочивати Микола Холодний. Він з допомогою вже згадуваного мною Михайла Молнара запросив мене до сільради, і ми знову через 20 років зустрілися (ці цифри й свідчать на користь мого припущення, що Холодний та Терезія підтримували стосунки й після батьківської заборони – І.М.). між нами знову поновилися листування, телефонні розмови. Двічі Микола пропонував мені взяти 
з ним шлюб. Я відмовляла, мотивуючи тим, що на Закарпатті вважається непорядністю з боку вдови виходити заміж до року по смерті чоловіка. Не хотілося відчути й спротив дітей.
Однак, попри все, в 1997 році, наприкінці весни, Микола приїхав і вже оселився у мене. З цього часу ми жили сім’єю без реєстрації шлюбу. Звісно, Микола часто виїжджав, у нього була квартира в Острі, були творчі інтереси, якими він не міг нехтувати. Він шукав натхнення там, де звик за багато років життя.
У жовтні 2005 року він знову поїхав до себе в Остер, де, за його словами, йому треба було за три-чотири місяці виконати поетичний переклад чи завершити якусь іншу літературну роботу. Щотижня ми спілкувалися по телефону. На Різдв’яні свята привітали одне одного. А з 20-х чисел січня його телефон перестав відповідати. Я подумала, що він виїхав у чергове творче відрядження і з якихось причин не має можливости мені повідомити. Не надавала цьому значення, адже Микола в 90-х роках виїжджав на Кавказ і від нього також довго не було звісток. На початку квітня 2006 року я зустріла місцеву журналістку Ірину Мадригу, яка й повідомила мені, що Миколи вже немає».
Додам, що в травні 2006 року ми з Терезією відвідали Остер. Пішли на могилу Костьовича, розшукали людей, які його добре знали, жили з ним поруч багато років. Надто близьких друзів у містечку в нього не було. Та деякі з них усе ж знали, хто й що приваблювало Миколу Холодного на Закарпаття. Нині Терезія за рішенням суду є спадкоємцем та охоронницею пограбованого родичами житла Миколи Холодного.
Однак, тим часом, за словами Терезії, справа повернута на новий розгляд і знаходиться в Козелецькому суді. Вона туди не їздить, тому й не знає, що там і як. Каже, що втомилася. Чекає нового офіційного рішення суду. А справа продовжується через нововиявлені обставини (одна зі сторін, здається, племінник Костьовича, стверджує, що не могла відвідувати судові засідання через хворобу). Тому усе повернуто на самий початок — зараз знову встановлюється факт проживання сім’єю Миколи та Терези.
Пригадую, що в середині 90-х Микола Костьович якось по телефону просив Терезію виплести для нього шарфа — смугастого, чорно-білого. Усе його життя й навіть посмертне буття – чорно-біла смуга.
Ще штрих. Усі документи (водійські права, різні посвідчення, і більшість паперів та фотографій) Костьовича Терезія знайшла в квартирі, коли отримала до неї доступ, зваленими в купу й подертими на дрібні клаптики. Тьма єгипетська в остерському закапелку чи вендетта по-українськи? За які гріхи? За те житло, яке в 70-ті Холодному дали у Вінниці, а він його обміняв на ближчий до матері Остер? Житло Холодного правдолюбцеві Малюті чомусь очі коле. Ну, а «спадкоємцям» потрібна трикімнатна квартира поблизу Києва, а не літературна спадщина поета і не документи, в яких могло бути зазначеним і останнє бажання поета.
Тим часом вже по смерті поета збірку його віршів видрукувало солідне київське видавництво, яке, мабуть, з допомогою кваліфікованих юристів перебрало на себе авторське право на творчість одного з найталановитіших поетів-шестидесяників, сатирика вищого ґарту. Це можна порівняти з «приватизацією» поета. Його інтелект, потужний талант намагалися купити упродовж багатьох років. Аж тут Костьович «здався» без бою. І де ж була НСПУ?
«Один у полі воїн» журналіст і літературознавець Георгій Бурсов тривалий час веде дискусію з усіма, хто вважає Холодного зрадником серед шістдесятників. Нещодавно «Українська літературна газета» надрукувала допис Івана Малюти, який стверджує, що познайомився зі справою Холодного, розшуканою в архівах КДБ. Наводить номер, цитує якісь документи. Ця ж газета повинна була надрукувати і мій матеріал про кохання Холодного й Терезії. Однак не друкує. Ще й нині нерухомість важить більше, аніж духовність. А політика є важливішою за нормальні людські взаємини.
Останнім часом страшенно гнітить радикал-націоналізм, замішаний чи то на шкурницьких інтересах, чи ще на бозна-чому з симтомами «контуження страхом». Хто такі заголовки вигадує у якості характеристики глибокій і неоднозначній постаті, яким був Микола Костьович, — той дає вичерпну характеристику собі. Це я про Малюту.
У цьому світі все так складно, стоїть така димова завіса з версій і контраверсій усіляких подій, що, здається, легше повернутися до стану печерної неосвічености і пробувати самим видобувати вогонь, щоб у його світлі побачити, що ділити шкуру невбитого ведмедя неможливо, позаяк її просто немає, ще не впольовано.
Давно не маю довіри до кабінетних документів. Ті ж, які виходять зі спецслужбівських архівів, завше несуть на собі сліди провокацій, насилля, крутійства. Хай і є папери, написані рукою Холодного. Та хіба ж не здатен пан викривальник зрадництва Холодного уявити, які то покручі силоміць водили рукою поета, які почвари лізли йому в голову?! Здатен. Інакше не писав би про «контуження страхом». Бо зі свого власного нутра той страх вичавити не годен. Цим я лишень констатую той стан, у якому перебуває українська високоосвічена маса, патологічно зациклена на зраді проти самої ж себе. І це замкнене коло.
Мені випало знати Холодного особисто, чути його оцінки людей, явищ, подій. Та коли прочитала, наприклад, його листи до Терезії Банік, написані ним у шістдесяті, — не упізнала того Костьовича, якого приймала у себе вдома в 90-ті та 2000-ні. Людина — така суміш темпераментів, що жодні психологічні опуси не спроможні відобразити реальну картину процесів, які відбуваються в її психіці під впливом усіляких ідей, ідеологій, реальних фактів чи вичворених реаліями ілюзій. Той, хто береться давати характеристику творчій особистості і зациклюється на номері її слідчої справи в КҐБ, той просто закриває оту товстезну теку для історії, для людей небайдужих, які сумніваються, бо люблять. Де закрито сумніви, — там відречення від самих себе, там нелюбов, там бажання втекти від минулого, від власних помилок та зрад, там як мінімум неповага до правди, що вимагає волі, і як максимум – спонука до душевного та розумового рабства.
Нема КҐБ, але майже нічого не змінилося від того, що є спецслужба з іншою абревіатурою. Триває перманентна боротьба. І здається, не за національну свідомість, а за націоналізовану підсвідомість.
Гадаю, приблизно таке почував і Микола Холодний.
КАРАМБОЛЬ
І мертвим, і живим, і ненародженим…
Щось багато балакаю я.
Ну, кінчаю. Ти чуєш, кінчаю.
І на тебе в кущі солов’я
Доручаю.
Бив по кулях більярдних без промаху я,
По дірках у куточках скучаю.
Покажу тобі, мила, кия –
І кінчаю, кінчаю, кінчаю…
Скільки в космосі Сонць і Земель –
Поступово цікавість втрачаю.
Посмокчи, посмокчи карамель,
І – кінчаю.
У затоці мій човен, але ж
Глибину в ній раз-по-раз вивчаю.
Ще секунду на ґумі полеж –
І, їй Богу, кінчаю.
КПУ, КПК, КПЧ,
Ревматизм і листок молочаю.
Та не там мене зовсім пече.
Я, нарешті, кінчаю.
Не дави, це тобі не мопед.
Не кривися, що руку вмочаю,
Наче лапу ведмежу у мед.
Вже кінчаю.
Не бере мене кава, ні чай.
Твої перса солодші за чаю.
………….
Хлюпанув кип’ятком? Вибачай.
Це вже, мабуть, кінчаю. (1993)
УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, –
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане! (1960)
