Старі фільми іноді вчать дечому. Взяти хоча б стару чорно-білу стрічку Олександра Довженка “Земля”. Там є епізод: вимучений життям селянин б’є по морді свого вірного коня, який не може більше тягти плуга. Конячі очі дивиться з докором на селянина. А в титрах написано прямою мовою: «Не туди б’єш, Іване»…
Ця, крилата фраза згадалася мені через з інцидент, що трапився на ювілейному концерті групи “ОЕ”, де представники ТЦК і поліція хапали фанів групи і вручали їм повістки до війсккомату, що означає швидкий призов на службу.
Зрозуміло, це викликало неоднозначну реакцію у багатьох українців, які почали думати і співставляти деякі речі. А задумавшись, почали шалено хейтити Вакарчука, за те, що він, мовляв, жодним словом не відреагував на те, що відбувалося під приводом його концерту.
Я не маю на меті ані захищати Святослава, ані нападати на нього. Бо Святослав Вакарчук – це Епоха! Але хто і як творив цю “Епоху”? Про це варто поговрити! Загалом, хочу сказати словами з фільму – не туди б’єш, Іване! І запросити поміркувати про наш непростий час – і про “героїв” цього часу.
Отож, почну здалеку: Незалежність України, сплеск нацонально-визвольних настроїв, ейфорія народу від свободи… Все це на дуже короткий час. А потім чиновники, шахраї і бандити почали швидко робити свою справу, прибираючи до рук державне майно через приватизацію, ваучеризацію, фонди, трасти, банки-одноденки, або просто віджимаючи чуже за допомогою чорних нотаріусів та жорсткого рекету.
Це, що стосувалося нерухомості – заводів, фабрик, підприємств. Але були такі, що швидко зметикували – треба прибирати до рук інформаційні ресурси, бо саме за ними майбутнє цієї країни. Почалася приватизація вже існуючих телеканалів. Або ще крутіше – куплівля теле та радіочастот, які незабаром будуть заселені станціями, що мають власників десь в офшорах і пропагують в інформаційному просторі України що завгодно, але не національну ідею.
Саме тоді, на початку 90-х, відбулося те, що я називаю “культурною революцією”. З інформаційного ефіру країни були швидко зачищені виконавці традиційної української пісні – десятки славних імен і чудових облич, які знала і любила вся країна раптом почали зникати з телеекранів і радіоефірів, а їм на зміну масово і нав’язливо почали вкидатися абсолютно нові імена.
Це нічого, що дві третини цих імен сьогодні нікому не відомі, бо не пройшли випробовування часом – були слабкими або мали нецікавий репертуар. Зате кількість їх, порівняно з попередніми часами, була неймовірно більша і поява їх в ефірі була подібна до весняної повені. Усі існуючі на телебаченні та радіо професійні художні ради були водночас відмінені, тож якість більше ніхто не контролював. А водночас зникли будь-які критерії оцінки пісенних творів. Якість більшості текстів катастрофічно впала, мелодія і гармонія пісень стали одноманітними, аранжировки всі були злизані із англо-американських прототипів.
Якось миттєво, за рік-два у вітчизняному ефірі з’явивися цілий музичний формат такого собі заниженого рівня. Бо справедливості заради скажу, що в Західній музиці на той час були і значно якісніші зразки, але наша публіка споживала те, чим її годували власники нового інформаційного простору.
Так з’явився і “неформат”. Що під цим мали на увазі ніхто не знав, але це була або традиційна українська пісня, що мала в собі ознаки національної традиції або це були пісні, автори яких не хотіли платити за ротацію цих пісень в ефірі, а намагалися проштовхнути “надурняк”. Їх відшивали одним лише словом – НЕФОРМАТ.
Отож, в якийсь момент, почало здаватися, що в цьому мутному потоці не здатне народитися ніщо путнє. Але, озираючись назад розумію, що це був такий собі підготовчий період для появи продукту “нового покоління”. І цей “продукт” незабаром з”явився.
Я на той час активно працював як ведучий деяких телевізійних проектів на УТ-1. Тодішні керівники державних каналів, як могли, намагалися утримувати в ефірі якісну українські пісню, але нестримна повінь змітала все на своєму шляху. Попри все я уважно моніторив все те, що з’являлося в ефірі країни. Добре пам’ятаю, як на екранах з’явився перший кліп “ОЕ” (а може й не перший – я не є їх хронографом). Кумедний хлопець, залізши в тісний холодильник, співав надтріснутим голосом “там-там-там- тікі-там, де нас нема, ходять всі на головах”… Тембр голосу одразу видався мені прикольним, адже моєю улюбленою тоді була англійська група “Slade”, а в соліста цього українського “гурту” був тембр голосу приблизно таким, як у Нодді Холдера. Але в нім не було ані експресії, ані сили, ані діапазону його британського прототипа! Ну що ж прикольно, але не більше, подумалося мені тоді… Але як же я був здивований, коли в найближчі дні подивися цей кліп з півсотні разів – на всіх можливих телеканалах України, до яких долучилися також усі можливі ФМ-станції.
Такого просто не могло бути! Один ефір на топовому каналі чи радіостанції коштував 500-1000 доларів. Хто міг зробити такі шалені вкладення? Говорили про участь одного серйозного міжнародного фонду. Тим, хто не розумів, що відбувається насправді, могло здадтися, що вони присутні при народженні якоїсь мега-нової зірки, яка сенсаційно сходить на українському обрії. Але ми з деякими колегами з телебачення прийшли до висновку – на наших очах відбувається обкатка якоїсь нової інформаційної технології, в якій задіяні величезні гроші та медіаресурси. Це була неймовірно потужна РОТАЦІЯ. І ця ротація була на порядок вища, аніж у всіх існуючих на той момент виконавців.
Не дивно, що вже через три місяці країна дружно заспівала деякі хіти Вакарчука, а Святослав, як фронтмен гурту, став шалено впізнаваним. Пам’ятаю перше закулісне враження від нової зірки. Було це на одному з телеканалів, де відомий на той час телеведучий Василь Климчук знімав популярну програму “7 нот” (здається така була назва). Учасниками програми були популярні українські групи та вокалісти, а між піснями Василь та ще двоє медіаекспертів: Вероніка Маковій та Анатолій Матвійчук задавали свої питання і аналізували творчість гостей програми. Програма уже мала певний рейтинг, коли раптом повідомили, що у нас в гостях буде “ОЕ” і Вакарчук.
І от якраз хвилин за 30 до початку передачі, я побачив сцену, де молоденький соліст модного гурту істерично вимахуючи руками, вимагав змінити формат програми – прибрати існуючих експертів та посадити в кадр своїх “хайперів”, які будуть нести якусь компліментарну патоку. І так врешті-решт і сталося. Хто і яким чином тоді “продавив” непохитного Василя Климчука, я не знаю, пам’ятаю лише, що він вибачився перед нами і сказав, що ми на сьогодні вільні…
Через кілька років наші артистичні шляхи знову перетнулися – на цей раз у таборі “Артек”, на великому музичному фестивалі, що проводився на стадіоні. На заключному був присутній президент Кучма і ще деякі високоповажні гості з Европи.
Артистів поселили на час фестивалю в чудовому приморському готелі, що стояв прямо на скелі і виходив вікнами ресторану на мальовничу бухту. Ми всі обідали, милуючись морським краєвидом… Якось я почув у коридорі якийсь лемент. Як потім з’ясувалося, один із зіркових гостей вимагав, щоб йому накривали на стіл окремо, без інших мешканців отелю, а оскільки в ресторані не було окремої зали, то хотів, щоб це робили або раніше, перед усіма іншими, або приносили йому сніданок, обід і вечерю в номер, як це принято на Заході з окремими VIP-гостями. Врешті-решт, напевно так і сталося, бо в ресторані його жодного разу не бачили. Я не знаю, що то було – якась особиста фобія чи каприз великої зірки, але спогад залишився.
Як я це побачив пізніше, в нашій вітчизняній поп-культурі на той час народжувався певний “ритуал”, який мав супроводжувати кожну “зірку” – а саме наявність особистих тілоохоронців і побутовий райдер, де значилися певні забаганки зіркової особи.
До речі, як народжувався цей “зірковий статус” теж можна пригадати. Якось наприкінці 90-х група українських артистів, а саме Тарас Петриненко, Ірина Білик, Катя Чилі і автор цих рядків мали чудовий концерт у Лондоні. Тоді важко було потрапити до Британії…. Після нашого концерту нас повезли в один невеличкий чи то паб, чи то ресторанчик. Господарем цього закладу виявився українець. Він і розповів нам, що саме тут створювалася “неймовірна афера”, яка в Україні в усіх ЗМІ подавалася як “грандіозний концерт” ОЄ в Лондоні. А було це так: приїхали люди, арендували на вечір приміщення, потім приїхали якісь хлопці з гітарами і барабанами, а ввечері до пабу з приводу вихідного дня набилася сила-силена наших молодих заробітчан з України. На моє питання – “сила-силена” це скільки?” Господар відповів, що чоловік п’ятдесят. “Але вони кричали і стрибали так, ніби їх було утричі більше” – додав він. Камери поставили за спинами публіки так, щоб здавалося, що це величезне зібрання людей. А потім я від друзів з України дізнався про “грандіозний концерт” у Британії. Так ось – це було саме тут” – додав господар пабу… Ось так працює потужний піар! І ні слова більше, як то кажуть!
І нарешті, ще одна цікава деталь. Якось мені довелося бути ведучим цікавого шоу на Першому Національному, яке називалося “Україна-Грузія: 10+10”. Десять грузинських і українських виконавців мали відзнятися в 10 програмах, де виставлялися різні умови. Була одна програма, де наші виконавці співали поулярні грузинські пісні, а грузини співали українські хіти. Пам’ятаю, як ми були вражені, коли у 9 грузинських виконавців з 10 були пісні саме Вакарчука. Коли ми запитували, як таке могло статися, вони відповідали: що ще на підготовчому етапі нам радили взяти для виконання пісню саме цього популярного автора.
Хтось напевно скаже – і я погоджусь: а що, справді, хороші пісні, грамотні тексти, група шалено популярна, чому б ні? Це може здатися комусь дивним, але насправді цьому є інше пояснення – саме так в нашій країні була вперше запущена модель створення “агента масового впливу”. Що входило в його функції? Часта поява в ефірі з коментарями, але вже не мистецьких, а суто політичних подій, а на такі події було багате життя тодішньої України. Одних Майданів було кілька…
А ще, як пояснив мені один колега, що мав причетність до тодішніх спецслужб, “агент масового впливу”, користуючись своєю впізнаваністю і авторитетом, міг брати безпосередню участь у політичному житті країни, якщо буде вибраний, скажімо, до Верховної Ради. Як потім виявилося ця технологія дала моживість не тільки йому самому зайти у вищий Законодавчий Орган Держави, а навіть завести туди цілу партію, що стала окремою парламентською фракцією.
Однак найцікавіше було попереду – у певний період часу, а саме в кінці каденції колишнього Президента, я почув новину, що могутні кола визначилися зі своїми кандидатами на посаду Президенти країни. І серед цих претендентів значилися і Славко Вакарчук та Андрій Данилко.
Не хочу коментувати достовірність цих чуток. Можу лише сказати, що все це цілком вірогідно, адже в нинішню епоху, згідно досліджень, більшість людей, орієнтуються не на інтелект кандидата, не на його політичну програму, а саме на впізнаваність особи. І найпростіший критерій оцінки звучить приблизно так – “А мені подобається!”
Не знаю, що помінялося в певних колах в останній момент перед виборами. Може в якомусь тісному колі наші олігархи викидали на пальцях, якому з їхніх кандидатів віддати перевагу, але вийшло так, що врешті поставили на іншого. Що стало на заваді нашого героя? Можливо, психічна неврівноважність кандидата. Чи його некерованість, адже двічі (двічі!) його заводили в ВР, а він залишав її, створюючи чимало проблем по ходу справи для своїх кураторів…
Так чи інакше, але Святослав Вакарчук не взяв на себе важкого тягаря відповідальності за Україну. Залишається тільки гадати – чи це була така його особиста воля, чи так вирішили за нього ті, хто ховається за кулісами. Зрозуміло одне, що в тому алгоритмі, в якому жила і продовжує жити наша країна, він – невипадкова фігура. Тому продовжує посьогодні грати свою активну роль. Роль, яка пишеться давно не ним самим. Роль, яка, можливо, вже давно лягла на його душу непосильним тягарем. Роль, яка позбавляє його душевного комфорту. Роль, яка не викликає нічого, окрім щирого співчуття.
Та чи саме цієї ролі прагнув зовсім молодий і небезталанний музикант, який хотів успіху, визнання і слави? Саме цього хочуть десятки і сотні нинішніх “агентів масового впливу”, яким сьогодні говорять – ти просто роби свою справу – грай, співай, світись по ящику, гастролюй, радуй публіку. А в потрібний час ми тебе покличемо і ти дещо зробиш для нас. Хіба ні?
Чи задумувався хтось, що для всього на світі існує своя ціна. І дізнавшись, якою може бути ця ціна, наш герой, можливо, і заспівав цю свою загадкову пісню, адресовану невідомо кому, а може й собі самому – НЕ ТВОЯ ВІЙНА. Бо є такі, таємні війни, перемога в яких часто дорівнює абсолютній моральній поразці особистості.
Анатолій Матвійчук
