Був у нас одноокий директор школи. Директор, парторг школи і вчитель російської мови – класичний совєцький тріумвірат в одній особі. Він дуже любив ходити в народ – наприклад, грати в волейбол із старшокласниками на великій перерві або й після уроків. Все одно його не любили й боялися, і то недарма.
Старші хлопці ловили нагоду поцілити йому м’ячем по фізіономії, тоді з’являвся шанс, що у нього вискочить скляне око й буде цікаво дивитися, як він шукає те око в пилюці, дістає з кишені хусточку, обтирає його, вставляє на місце й вигукує: «Ну, чого це ми стали?»
Потрапити до нього «на килимок» боялися всі без винятку. Був жорстокий, крикливий і не дуже розумний, а тому й не дуже справедливий. Тим більшою доблестю для найкрутіших хлопців було обдурити його чи якось іще позбиткуватися.
А був у мене двоюрідний брат Едік, близькозорий і трохи незграбний, що не заважало йому незмінно входити в першу п’ятірку головних шибеників школи. Ми вчилися в одному класі й сиділи єдиним неслухняним і вибухонебезпечним кублом у найдальшому від дошки кінці класу – він із моїм безпалівським сусідою Зінченком за останньою задньою партою, а я ще з кимось – за передостанньою, перед ними.
І був диктант. Чи якась інша класна робота, це не так і важливо, а важливо те, що проходом між рядами парт до нас неспішно насувався наш директор, по черзі нахиляючись над кожним учнем. Контролював хід роботи. Едік, бачачи, що скоро настане його черга, штурхонув мене й Зінченка, мовляв, дивіться, що зараз буде. І коли директор нахилився над його зошитом, Едік склав велику, симпатичну, в чорнильних плямах дулю й повільно, обережно підніс її збоку до самісінького директорського ока. Нам перехопило подих.
Едік, мабуть, не врахував, що директор, щоб читати написане в зошиті, мусив щоразу розвертатися на 180 градусів. Коротше кажучи, Едік переплутав директорські очі й підставив дулю під зряче замість скляного.
– Встааааань!!!!!! Вийди з класу!!!!!
Директор кричав так, що деякі дівчата почали плакати. Едік, блідий і скоцюрблений, ледве переставляючи похололі ноги, поплівся до дверей, а директор навчав його навздогін:
– Відвідувати уроки забороняю!!! Ставлю на педраді питання про виключення з школи! Завтра щоб батько й 
мати зранку були в моєму кабінетї!
Ми з Зінченком душилися від сміху в кутку, але більш ніхто в класі нічого не розумів, і на перерві нас довго розпитували, що трапилося.
Як то все обійшлося, вже не пригадаю, але Едіка з школи не виключили. Директор умів перемикатися на інші катастрофічні події й швидко забував завдані йому моральні травми. Улюбленою педагогічною акцією в нього була суботня або недільна прогулянка містечковим парком увечері після кіносеансу. Його недремне око пильно обдивлялося кожну лавку й кожний кущ, де могли усамітнитися парочки несвідомих і недисциплінованих школярів. Кульмінація цієї виховної акції відбувалася в понеділок уранці.
То не чорна хмара наступала з-за Єрківського лісу, то не хижі круки зліталися на поле битви – то на шкільному дворі шикувалася Велика Загальна Лінійка буквою П. Відкритий бік лінійки був перегороджений слідчою трійкою в особі директора, його дружини (наша незмінна класна керівничка) й завуча. Інші сторони букви П надійно контролювали з тилу вчительки й піонервожаті.
– Кузьменко Анатолій! Лисенко Тамара! Вийдіть на середину! – Голос директора дзвенів металом, усім хотілося кудись заховатись. – Станьте обличчям до ваших товаришів! Подивіться всі, подивіться на цих женіха й нєвєсту! Замість того щоб готуватись до уроків, вони вчора весь вечір що ви думаєте робили? Цілувалися в парку на лавочці! От ти, Кузьменко, скажи, що ти собі думаєш? У тебе вже друга двійка з математики, а ти ото все женихаєшся по кущах?
Директорська промова тривала довго, бо мала вмістити в собі все необхідне для правильного виховання комсомольської молоді. Після неї ще хіба що старша піонервожата переляканим голосом повідомляла, що замість останнього уроку всі, крім молодших класів, ідуть до районного клубу на перегляд фільму «Молодая гвардия»…
Починався звичайний осоружний шкільний тиждень.
Василь Триліс
