«Бувають такі люди, від спілкування з якими світишся зсередини. А бувають такі вірші. Щирі — бо самодостатні, світлі — бо наповнені силою, щасливі (хоч іноді і з ностальгійною тональністю)»
(Іванна Стеф’юк. Портрет українця. К., 2022).
Того червневого 2009 року, коли ми з Василем Бабієм приїхали в Кобаки на запрошення Марії Равшер вшанувати 135 років від дня народження Покутського Жайворонка, почув уперше Іванку Стеф’юк, тоді ще 
студентку Чернівецького університету і палку прихильницю творчости Марка Черемшини. Правду кажучи, не думав-не гадав, що дороги наші перетинатимуться і першопричиною буде той же Марко Черемшина.
Нинішня книжка культурологічних есеїв та образків укотре доказують, що благий вигляд автора не означає благого характеру. Есеї, які складають книжку, пізнавальні, відкривавчі, україноцентричні. Написані легко і талановито. Цього досить, аби їх читати.
Маю застереження до назви. Бо пам’ятаю класичне: як ви човен назовете, так він і попливе. Але нехай. Блаженні ті, що вірять…
Євген Баран
