Читаю, бува, витребеньки сущих українських писак, то й плакати хочеться. Що таке: підмет, присудок, а про дієслово і не йдеться. В їхніх музеях покинутих секретів. Звісно, торочу насамперед про писання Оксани Забужко та її сестер (брати її обіч неї майже відсутні), які ж усі гуртом і пасуться з чужої кишені. Жебрачать!
На покуті – ставлю на кін насамперед волеукраїнську Творчість. Що се за штука, здогадайся, мов, сам, – річ невловима. Крутиш її на всі боки, мов чинбар ще не оброблену одежину, а вона – творчість-шкура, мнеться туди-сюди, та спробуй з неї вичинити кожуха. Дзуськи! Противиться…
Штабс-капітан Іван Котляревський бавився ж у штуку, та не вичинив з неї дублянку. Бо йому було начхати на українське красне письменство. Знаємо, полтавський штабс-капітан на дозвіллі забавлявся Вергілієм! Але, крий Боже, був проти оприлюднення його ж «Енеїди». Та малороси-хахли, обібрані кацапнею до липки, й кинулись йому у підніжки. На Гриці Сковороді скумекали, – пісно! Згодом – одначе взялися Т. Шевченко… Франко… Й покотився покотом усупереч їм, високочолим, – стиль полтавських завулків!
Я про що…
Недавно О. Забужко з вихованцем радянської середньої школи зі Стрия Святославом Шевчуком, котрий, на жаль, є блідою тінню по високодостойному світочу Любомиру Гузару (йдеться не про церковні регалії – авт.), заходилися обсмоктувати творчість Лесі Українки.
Не дочитавши абзаци про авторку «Лісової пісні», плюнув я, радше пчихнув на їхнє базікання. Бо той Святослав, як і та Оксана верзли несусвітнє про доньку ще тої арійки – Олени Пчілки! В українському красному письменстві з часу семінаристів І. Нечуя-Левицького та А. Свидницького з попами – вітчизняний митець не дружить.
Хоч трохи кебетний українець знав (і знає), що християнство – се предтеча комунізму. Раніше на чому й погорів дуже талановитий письменник, але ж не політик – мудрагель Володимир Винниченко.
Отже, коли я навчався на журфаку київського Шевченкового вишу, ще єдиному університеті на ввесь Київ, О. Забужко товкла марксизм-ленінізм на філософському факультеті. На противагу вільно-волелюбно-народному журфаку, аби ж вступити на філософський факультет – необхідно було мати рекомендацію не нижче райкому партії (комуністичної).
Дуже прикро, що випускник середньої радянської школи преподобний С. Шевчук і випускниця до кісточок комуністичного філософського факультету [вже нині не ерзац-столичного] вишу О. Забужко заходилися на тридцятому році української Незалежності зодягати непокірну Мавку в християнські чернечі обладунки.
Я, щиро кажучи, не дуже захоплююся творчістю Лесі Українки, але ж батьківське виховання Олени Пчілки сповідую! Чого й усім бажаю. Адже виховання батьків важить більше за творчість їхніх дітей.
Ярослав Орос
