Від початку лютого я читаю книжки, які висвітлюють події, повʼязані з початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на нашу землю. Дві перших книжки були реальними спогадами українських авторів про пережите. І таке фіксування цих історичних фактів я вважаю вкрай важливим та необхідним. Згодом ці книжки стануть базою для написання літопису російсько-української війни.
Але за ці два роки вже почала формуватися і художня література, сюжетами якої є події, що мали місце після повномасштабного вторгнення. Багато хто вважає появу таких творів передчасним, ба навіть хайпом та спекуляцією на темі сьогоднішньої війни. Я особисто так не вважаю. Бо якщо життя диктує авторам актуальні теми, то чому б ними не скористатися. Головне, щоб якість твору була відповідного рівня.
І ось недавно до мене потрапила така книжка. Її автор український журналіст Леонід Ісаченко. Свій роман 
«Гонитва на виживання»», який недавно вийшов у видавництві “Апріорі”, він створив на основі подій, що відбувалися наприкінці зими та на початку весни 2022 року.
Антон та Терезія шість років мешкають разом у затишному Ірпені. Він – викладач філології у столичному університеті, інтелектуал, закоханий в книги. Вона – управителька мережі магазинів, практична та вправна в господарських справах, але рівень її обізнаності у високих інтелектуальних сферах викликає подивування. Сама доля послала їм колись випадкову зустріч, щоб уже в поважному віці зʼєднати дві самотні, але такі споріднені душі. За всі свої шістдесят чотири роки Антон ніколи не був таким щасливим, як поряд з цією дивовижною жінкою.
Зовні практична і небагатослівна, Терезія поволі відкрила Антону приховані закамарки своєї натури, непересічний інтелект та тонку душевну організацію. І це зачаровувало чоловіка та привʼязувало його до Терезії невидимими міцними нитками. Здавалося б, їхній ідилії ніщо не зможе завадити. Але ранок 24 лютого змінив усе. З цього дня для Антона та Терезії події починають змінюватися неначе в калейдоскопі, кожне прокручування якого створюватиме нову реальність та відкриватиме нові грані характерів цих двох людей.
Перед читачем починає розгортатися складна психологічна драма. Бо, як виявилося, за ці роки, які Антон прожив з Терезією, він так до кінця і не дізнався про колишнє життя своєї коханої. І лише екстремальні обставини відкрили двері старих шаф, з яких починають проглядатися скелети минулого. Це кардинально змінює вектор їхнього життя. Ми бачимо всі трансформації, які проходять герої роману. Перед лицем смертельних загроз люди починають проявляти істині риси свого характеру, ті, які могли до цього завуальовувати чи навіть свідомо приховувати.
Тепер опишу своє субʼєктивне ставлення до кожного з персонажів. Як не дивно, близьким, зрозумілим і логічним у своїх діях для мене був саме чоловік. Автор досить детально описав його бекграунд і це дало читачу цілісну картину життя Антона, а відтак і розуміння його вчинків. Антон не ідеальний, але справжній і щирий. Тож впродовж всього роману не було місця, де б я могла засуджувати чоловіка чи засумніватися у правильності його вчинків. Натомість дії Терезії в багатьох ситуаціях видавалися мені дивними, алогічними й такими, що лише руйнували те, що двоє близьких людей створювали впродовж років. Але, мабуть, саме на цій особливості характеру Терезії автор і побудував інтригу свого роману.
В цілому літературний дебют Леоніда Ісаченка (наскільки знаю це його перший роман) мені надзвичайно сподобався. Книжку я проковтнула за два вечори, бо і сюжет, і стиль викладення був дуже цікавим та захопливим. Мова, якою послуговується автор, жива, багата й образна. Відчувається його великий журналістський досвід. Те, що тлом для свого психологічного роману він вибрав драматичні події дворічної давності в передмісті Києва, тільки підсилює гостроту сприйняття описаного. Бо кожен, хто читатиме книжку, свідомо чи підсвідомо повертатиметься до цих подій, згадуватиме що ж відбувалося саме з ним на зламі зими-весни 2022 року. Хтось ставитиме себе на місце героїв роману і думатиме як би він поступив у тій чи іншій ситуації, а хтось прочитає і реально впізнає себе у цих героях, бо два роки тому багато українців пройшли через подібне.
Хоча насправді роман Леоніда Ісаченка не про війну, вірніше не лише про війну. Він про любов, про непрості стосунки чоловіка і жінки, які лише загострилися внаслідок цієї війни. Письменник ставить своїх героїв у складні життєві обставини й показує читачеві як вони будуть проявляти себе за таких умов.
Цей роман був мені суголосним і зрозумілим ще й тому, що його герої близькі мені за віком. Я люблю читати романи про людей зрілого віку, чий життєвий цикл вже наближається до заходу. Мені цікаві їхні психологічні портрети, спосіб життя та мислення. Я порівнюю себе з ними, звіряю свій життєвий досвід з їхнім і намагаюся зробити висновки, щоб краще розпорядитися тим залишком життя, яке мені ще відміряне. Тож вдячна Леоніду Ісаченку за ще один цікавий читальний досвід на улюблену тему.
Щодо зауважень, то їх не надто багато. Як на мене, назва роману не зовсім відповідає його суті. Я навіть підозрюю, що робоча назва була іншою, бо (не знаю випадково чи ні) на звороті обкладинки в короткій анотації звучить інша назва твору — «У протилежний бік від війни». На мою думку, ця назва значно більше відображає ідею роману.
І ще одне. Деяких читачів може розчарувати відкритість фіналу. Мене це не розчарувало, а лише дало харч для роздумів. Автор запропонував читачеві визначити подальшу долю героїв на свій особистий розсуд. Тож гіпотетично кожен по-своєму може намалювати у своїй голові фінал роману. Хоч не виключено, що письменник планує написати продовження цієї історії й тому залишив для себе ці двері відкритими.
Сьогоднішня війна – це те, про що варто і треба говорити. Добрим засобом та інструментом для цього є художня література. Тому роман Леоніда Ісаченка «Гонитва на виживання» є гідним прикладом такої відвертої розмови про долі людей, в життя яких увірвалася ця війна. Сподіваюсь, книжка знайде свого читача, адже написана якісно, цікаво та відверто. А я чекатиму від Леоніда Ісаченка нових художніх творів, позаяк його авторський стиль мені прийшовся до смаку.
Галина Новосад
