Днями подивився на ютубі інтерв’ю з Михайлом Рєзніковічєм, донедавна – генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (1994 — 2022) (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки). Це інтерв’ю з Михайлом Ієрухімовичем записав такий собі «председатель телерадиовещательной организации союзного государства Николай Ефимович».
Виявляється, досі є таке «союзноє государство» в складі росії й білорусі!
Варто зазначити, що Рєзніковічь покинув Київ півтора року тому, в листопаді 2022 року. Виїхав до Лондона, при цьому ще якийсь час залишався на своїй посаді в театрі імені Лесі Українки.
Не обов’язково було б звертати увагу на одкровення відставного культуртрегера, однак і пройти мимо не можна. Як-ніяк, але це відома в українському театральному і загалом культурному середовищі особа, Герой України, «народний артист Української РСР», Шевченківський лауреат.
І що ж ми почули від цього досі «Героя України»? Що він сказав своєму мордатому візаві, вишколеному, судячи з його «кругозору» і поведенції, в доволі специфічних органах? Виявляється, цьому «украінскому рєжісьору с русской душой» (так було в титрах) «больно всьо, что проісходіт в Украінє». Це він повторює впродовж інтерв’ю багато разів, уточнюючи, що саме йому «больно»: «Я не могу принять, я не могу смириться с тем, что уничтожается последовательно в последние два года великая русская культура».
За його словами, без цієї самої «культури» усіх нас, українців, чекає «оскоплєніє». Підкреслюю: це каже людина, яка майже тридцять років керувала одним із провідних театрів України! Для цієї театральної особи «больно» — не смерті і горе тисяч і тисяч українців, заподіяні «прєдставітєлямі вєлікой русской культури», не руїни наших міст і сіл, спалених вандалами, не мільйони знедолених українців-вигнанців, змушених поневірятися в чужих краях… Ні, цій особі «больно», що «унічтожєтца вєлікая русская культура»…
«Я человек двух стран. У меня две родины – Украина и Россия», — говорить далі Рєзніковічь. При цьому навіть театрально цитує Франка українською мовою. (Втім, це мені нагадало клоунські ескапади Хрущова перед Сталіним навприсядки «а-ля хохол» під час нічних пиятик «партійного бомонду» на сталінській дачі). А ще щось невдало намагається тулити про Шевченка: «У него есть поэма на русском языке, трагическая поэма под названием «Везде один» (?!). Та немає в Шевченка такої поеми! Мав би це знати Рєзніковічь. «Везде один» — це слова з поеми «Тризна», написаної Шевченком російською мовою 1843 року.
Звісно ж, не міг оминути цей «чєловєк двух стран» мовного питання. І для чогось згадав, що пам’ятає, як у Львові (він після війни там з батьками деякий час жив) у восьмому класі вони вивчали працю «Іосіфа Віссаріоновіча Сталіна» «Марксизм и вопросы языкознания»: «Сталин был недалек от истины. Язык есть средство оружия… Люди в Украине и люди в России очень близки. Искусственный разрыв в Украине, ни к чему хорошему не приведет. Но это пройдет».
Ну і як це коментувати? Медицина тут безсила. Цинізм у виконанні цього колишнього театрального діяча зашкалює. Вже казав би без викрутасів про те, що він вірить, що повернуться взад «братскіє отношенія»… Невже ця людина русского міра, цей совок десятиліттями очолював український національний театр імені Лесі Українки, авторки «Боярині»? Цей старий обмилок совєцького минулого, цей убогий гомо совєтікус, котрий безнадійно застряг у часі і просторі десь між Достоєвським, русскім балєтом і Хутором Михайлівським!..
І з ним носилися як дурень з писаною торбою, цитували його висмоктані з пальця повчання, друкували, нагороджували, слухали претензійні мудрування… Гріли за пазухою вужа… Яка жорстока іронія долі!..
Цього «украінскаво рєжісьора с русскай душой», виявляється, хвилює, що у нас знесли пам’ятника Пушкіну. Але його чомусь зовсім не турбує, що російськими бомбами і ракетами вбивають українських дітей. Він переймається долею «вєлікой русской культури», однак від російських бомб чомусь втікає. Причому втікає не в бік своєї «второй родіни», а зовсім у протилежному напрямку – до «англосаксів» у Британію. Та й син його, виявляється, вже давненько надихається творчим спадком вихованця «аріни радіоновни» на відстані, з того ж таки Лондона.
А шо такоє? Чому це Рєзніковічь любить «вєлікую русскую культуру» сидячи в Лондоні, а не, скажімо, в рязані, у сизрані чи в пензі, в цих духовних столицях лаптєвидних глубінаріїв? Чому не в якійсь задрипаній тьмутаракані, де «вєлікой русской культури» — хоч їж одним місцем? Ні, він її «любить» сидячи десь далеко, на «тлєтворном загнівающєм западє». Десь там її, до речі, також дистанційно «полюбляє» ще один донедавна латентний, а тепер легалізований «поклоннік русскаво міра» відставний радник Арєстовічь.
Що ми ще дізналися цікавого від нашого майстра сцени? Виявляється, від «аднаво французскаво профєссора» під час гастролів театру Лесі Українки по Європі Рєзніковічь почув те, що, за його словами, він запам’ятав на все життя. Зі слів цього режисера, є три кити, на які спирається вся велика європейська культура: античність, Відродження і… виявляється, «русская літєратура ХІХ вєка».
Вау! (так зараз заведено реагувати на якусь дічь). Das ist fantastisch! Вражаючу річ сказав анонімний «французький професор»! Європейська культура, виявляється, «спирається» на «велику російську літературу». Щоправда, не зовсім зрозуміло, яким боком тулиться цей «третій кит» до найвеличніших історично-культурних епох Європи: Середньовіччя, Ренесансу, Бароко і Просвітництва?
Втім, якщо говорити про місце «немитої» росії з-поміж світових цивілізацій, то краще від самих росіян про це не скажеш. Так, улюблений філософ путіна, проповідник фашистських ідей Ільїн називав свою батьківщину «найпаскуднішою, до блювоти найгидкішою країною у всій світовій історії». Філософ Петро Чаадаєв говорив, що Бог створив росіян тільки для того, щоб показати іншим народам, як не можна жити. Достоєвський: «росіяни – народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати заради розваги». Ну, і ще процитуймо «кієвляніна» Міхаіла Булгакова: русскіє – «скот, хами й дика орда злодіїв»…
Цей чудовий ряд можна продовжувати ще довго, але повернімося до наших ютуб-спікерів – відставного культуртрегера Рєзніковича і його ведучого з характерним фейсом і поставою дебелого костоправа. Слід визнати, що Рєзніковічь місцями намагався, щоправда, досить кволо, завернути русло розмови на якісь театральні теми, в прокрустове ложе «мистецтва поза політикою», силкувався «умнічати» про душу і духовність і про високе призначення мистецтва. Однак мордатий конферансьє від культури щоразу повертав його до проблем «утисків» «вєлікой русской культури» в Україні. Він вислуховував Рєзніковіча з виглядом чи то психіатра, а чи гебіста зі званням не нижче полковника. (Думаю, що вигляд відповідає статусу. Галіфе, погони і маузер у нього зберігаються начищеними до блиску. Такий собі тупиковий варіант клонованого шапіро-соловйова чи «азарьонка в сєбє»).
Ведучого з уважними очима впродовж інтерв’ю мало цікавили питання розвитку культури, театру. Він все намагався виколупати з Рєзніковіча щось гидотне на адресу України. Рєзніковічь викручувався, прикриваючись, як дірявим рядном, загальними фразами про свою любов до великої русскої культури, шкодуючи, що її в Україні «ущємляют» (та не лукавте, господін Рєзніковічь (!), насправді женуть сраним віником де тільки можуть). Кілька разів наш колишній корифей театру повторив, що «собитія» в Україні нічим хорошим не закінчиться. Звісно ж, для українців. Це такий своєрідний лайт-варіант знаменитого «астанавітєсь!» одного битого траурним вінком і втеклого з золотим батоном у Ростов проФФесора.
Дуже швидко з’ясувалося, що ведучий-гебіст насправді феєрично тупий, і у відповідь на спроби філософствування Рєзніковіча лише переважно кліпав очима або ж переводив розмову на «укрАїнській вопрос» чи триндів про «трієдіноє славянскоє братство». Іноді мудрування Рєзніковіча нагадували безсмертні репризи Голохвастова, коли той намагався «создать впєчатлєніє» перед майбутніми сватами і остаточно ошелешити Проню Прокопівну. Гебіст у відповідь знову по-дурному лупав баньками, збираючи куці думки в своїй начальственній голові…
Загалом же Рєзніковічь, попри свою «інтелігентність», виглядав убого й жалюгідно. «Жалкоє зрєліще». Убогий фінал для старого продажного мізантропа, який заплющив очі на біль і страждання українського народу, цинічно бідкаючись про фашистську «культуру» варварів, убивць і терористів, котрі увірвались у наш дім, щоб знищити нас…
Ви зробили свій вибір, господін Рєзніковічь, на користь «вєлікой русской культури» – тепер вдягайте, pardon, лапті, косоворотку і заводьте вошей. В Україну вам дорога закрита. Але і в краю бєрьозового сітца ви своїм ніколи не станете, навіть якщо запишетеся до циркового клоуна мєдвєдєва в «отряди путіна»…
Такою є доля колаборантів – вони зрадники свого народу, своєї країни, і їх зневажають і об них витирають ноги там, куди вони перебігли.
… Його використали як одноразовий засіб, а він цього так і не зрозумів.
Михайло Сидоржевський
