День Соборності я сприймаю як виклик, як завдання, як мету. Коли в запашну кав’ярню принести бочку з квашеною капустою, завтра вся кав’ярня смердітиме квашенням. Коли перемішати зерно й полову, то викинеш усі зерна. Коли в кошик до стиглих овочів кинути гниль – завтра гнилим буде весь кошик.
Усі ці роки нам втовкмачували, що Соборність – це автоматичне змішування усіх з усіма: без фільтрів, без відбору, без критеріїв якості.
І ось приїхали.
Нашій країні більше, як чверть століття. Внутрішня п’ята колона і весь цей масив малоросійських істот «какаяразніца» — це прямий результат НЕБАЖАННЯ українців штурмувати оце багатомільйонне насєлєніє і нав’язувати свій порядок денний.
Усі ці чверть століття українці тихенько примощувалися біля русифікованих сограждан і со слєзами на глазах святкували 22 січня у стилі «цить! не говори зайвого слова про внутрішні антагонізми, бо ми, курва, єдині».
А треба було не толерувати русо-укро-шлангів, а права качати, неустанно розширювати простір українського, накривати собою всіх, хто досі не доганяє, в якій країні воно живе. Я волію плисти в українському штормі, ніж у рускому штилі.
Усі ці десятиліття був штиль.
Це був параліч українського духу внаслідок панічного страху чесно говорити не про підступний кремль, а про внутрішні виклики, які ось тут, під носом, насміхаються з Небесної Сотні і марять про дружбу з окупантом. А тим часом вирощена їхнім телевізором малоросійська рать стала фактично основним населенням, тож День Злуки вони й зараз жартома плутають зі злучкою кобеля й суки.
Я ніколи не вірив в об’єднання – радше в приєднання. Приєднання несвідомого м’яса до свідомого хребта. Приєднання тупоголової породи «а-мне-все-равно» до усвідомленого проекту Української України, де цінності ітимуть попереду олів’є. Приєднання – це коли ніхто нікого не запитує, а просто встановлює свої правила гри.
Ми цього не зробили.
І якщо не зробимо зараз, то внутрішній колаборант далі правитиме бал і проситиме не розхитувати човна, бо, бачте, щурів нудить.
Соборністю не можна виправдовувати родичання з убивцями. Соборністю не можна виправдовувати ігнорування української мови і всього українського. Соборністю не можна виправдовувати зрадництво на користь усього совєтського й руского. Соборність – це не алібі для нічогонероблення. Соборність — це не щит для українофоба і не знак дорівнює між ним і Громадянином. Соборність – це не компроміс кращих із гіршими з метою всіх зробити гіршими.
Соборність — це ультимативна вимога до всіх, хто має паспорт із тризубом на обкладинці. Ви ЗОБОВ’ЯЗАНІ приєднатися до Української України, інакше ви і є троянський кінь. Соборність має сенс лише на українському фундаменті, все інше – від лукавого і путіна. Все інше – це вибрики лінивців. Все інше – це небажання працювати над собою. Все інше — це саботаж і диверсія.
Соборність — це коли різні люди з різних регіонів і з різним минулим свідомо приходять до розуміння, що в них є одна-єдина країна, яка починається на У. І в ній усе, що починається на «у» (мова, культура, історія, музика) має абсолютну першість і вищість. Інші варіанти не розглядаються, тому що для інших варіантів є інші країни: спакував валізу і полетів транзитом через Мінськ.
Соборність — це одна-єдина Україна як свідомий вибір кожного, хто живе тут і любить цю землю проклятущу. Соборність — це коли дуже різні минувшини сходяться на одному-єдиному майбутньому, і воно Українське. Не совкове. Не малоросійське. Не «какаяразніца яке». А Українське.
Ідучи в запашну кав’ярню, люди зазвичай беруть зі собою не бочку з квашеною капустою, а гарний настрій і бажання доєднатися до достойного товариства.
Остап Дроздов
