«Гонитва на виживання». Леонід Ісаченко. … Повернулася до перечитування роману, який недавно читала. Так буває. Буває, що одна книга з першої сторінки захоплює, але після прочитання швидко цю книгу забуваєш. Було зі мною й таке: брала у бібліотеці книгу і лише, коли починала читати, (не з першої сторінки) згадувала, що я цю книгу вже читала…
Але «Гонитву на виживання» (львівське видавництво “Апріорі”) не забувала протягом півроку від прочитання. Чому? Не знаю. Давно усвідомила: мене більше цікавить майстерність написаного, ніж сам сюжет.
А що тут приваблює? Шукаю. На першій сторінці: «Уже місяць в Україні закипала справжня істерія можливої війни з Росією. Закипала, ніби вода у відкритому тазу. Вода парувала, 
булькала, краплі розлітались навсібіч, хтось невидимий, немов би граючись, послаблював вогонь під тазом, пузирі зменшувались, ненадовго погамовувались, щоб надалі в тій відкритій посудині ще з більшою потугою збурювалось та бризкало окропом».
Твори про війну оминаю – її вистачає в реальності.
… Здається, знайшла те, що притягує: «Внутрішнє єство — не воїна, а сівача і конформіста – скрадалося у ньому і ледь чутно брязкотіло, немов зернятка в серцевині яблук симиренка. І так було завжди в критичні дні незгод, сутуг чи небезпек». Перша характеристика головного героя. Героя, якого поки що героєм і не назвеш…
«…Він любив працювати руками і головою. Більше – головою. Мав бездоганний лад з речами, які його оточували, а ще більше — впорядковані думки, які в свідомості ані на мить не пригасали, не мали празникового спочинку і не пліснявіли, а жваво снували все нове і нове павутиння гнучкого, практичного розуму. Така гнучкість не всім подобалась. Зрештою, вона нікому не подобалась…»
Не подобається й мені. Але подобається те, що автор пише від першої особи, тобто від власного «я». Звичайно, це художнє письмо і сам герой роману – літературний образ. Тільки те «я» чомусь збігається, напевно, не тільки з моїм.
«Проте весільний коровай — щойно витягли з розжареної печі і він охолов — видався глевким, швидко засох і розкришився. Шлюб натомість тривав довгі двадцять років. Двоє десятиліть Антон затято і свідомо утримував себе в добровільній в’язниці!»
Якось прочитала рецензію на цей роман однієї пані (дуже хорошу!), то вона написала, що цей роман про неї. Тепер мені роман чомусь нагадує ворожіння на картах: що було, що буде?
«Жив весело, розкуто, вільно від жодних обмежень, примусів та упереджень. Так і не одружився, не народив дітей, і помер легко та швидко – в одну мить в автотрофі».
До болю знайомий образ. Знайома ситуація. Не герой роману. Не герой взагалі. Навіщо такі в літературі? А що тоді література – казка для дітей і дорослих? Але казки, як правило, мають гарне закінчення, заколисують, обманюють.
По собі знаю, як важко писати реальність. Ніби перед читачем ставиш велике дзеркало. І часто читач не хоче бачити те, що відбивається в дзеркалі. «Розважайте мене, кладіть жованку до рота, а не змушуйте замислюватися над тим чи іншим твором…»
Десь так ставиться до літератури частина читачів. Роман «Гонитва на виживання» не розважає. Він для мислення. Напевно, це найбільше мене і приваблює.
«Антон від скорої забави віднікувався і пручався. Але Маргарита Кузьмівна сприйняла те по своєму – за провінційний вибрик перед милостивицею, і ще рішучіше заходилась хапати «барана за роги». Антон ясно усвідомлював – хто баран. Він крадькома щупав чоло, і хоч роги не з’являлись, проте запах «смаленого» так раптово й знавісніло засвербів у носі, що ніяк не міг спинитися і довго, недоречно чхав, аж сльози скапували».
На цьому місці (й перед ним) просто нудить. І не тільки Антона, головного героя. Нудить від правди. Як називається суспільство, де кар’єру (і не тільки) добувають через ліжко? Проситься визначення – «гнилим». Причому, зверху до низу. Хоча ні. Внизу набагато більше моралі, ніж зверху, у тій, так званій, еліті, яка вчора лізла до чужої кишені, а сьогодні має набагато більший розмах – обкрадає селище, місто, цілу країну.
Читаєш і хочеться вимити руки. Але, це при читанні. А в житті хоч одягай рукавички.
***
При другому прочитанні роману прийшло розуміння його назви. Все наше життя в цій країні – гонитва на виживання, особливо, коли ти совісний, маєш своє бачення, свій підхід, свою життєву позицію. При першому прочитанні назва асоціювалася з реальною гонитвою, коли герої тікають від переслідування кадировцями. Але, ні.
«Я – філолог, кандидат наук в одному зі столичних університетів.., — закінчення фрази вийшло млявим, він несподівано пополотнів, учувши власний голос. Ніби сам на себе збоку поглянув і сахнувся, бо виглядав жалюгідним, зніченим і безпорадним, бо перша емоційна хвиля захоплення, душевного потрясіння вляглися і він тепер із жахом усвідомлював: їв би паляницю та зубів нема!
… Антон до Терезії переїжджав швидко, бо збирався легко. Всі його пожитки за цей довгий київський період – один скромний костюм, джинси, кілька сорочок, пуловер, куртка і демісезонне пальто. Був, правда, безцінний скарб – книжки. Вони стояли в його кімнаті, в гуртожитку, попід стіною колонами, від підлоги мало не до стелі. Ще більше тримав їх Антон у давнього київського приятеля, який офірував для них пів гаража у приватному помешканні. І третя частина книгозбірні лишилась у Львові, також у товариша. Книжки з гуртожитку Антон перевіз до тих, що були в гаражі».
Ну, десь так: кандидат наук. Мав би за плечима крила і все для того, щоб жити й працювати гідно. В нормальній країні – справжня еліта. Але в Україні фраза «гнила інтелігенція» і досі є визначальною у ставленні до людини інтелектуальної праці. Особливо у провладної «еліти»: бариг, злодюг і прохіндеїв.
Валентина Мастєрова
