Ексклюзивна хвиля

Скарб із родинної скрині Миколи Тимошика

Інформаційним приводом для розмови з відомим в Україні та за її межами ученим, журналістом, письменником, громадським діячем, професором Миколою Тимошиком є те, що в сьогорічному січні йому виповнилось славні 65, а також він щойно отримав з друкарні сигнальні примірники свого нового дослідження у двох книгах за результатами недавнього наукового стажування у Великій Британії.

— Вітаємо Вас, Миколо Степановичу, з Днем народження і народженням нової книжки.

— В мене віддавна складалося за традицію приурочувати до якоїсь своєї особистої знакової дати щось посутнє зі зробленого. То від мого навчителя Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Він щодо ювілейних дат не раз повторював: я ніколи не пильнував про свої «круглі прожиті роки», а лиш пильнував, що важливого не лише для себе, а й інших вдалося зробити. Що ж про мене, то у другій половині життя, до 50-річчя був практичний посібник «Книга для автора, редактора, видавця». 60-річчя пройшло під знаком двотомної документально-публіцистичної оповіді «Село». І ось — британська епопея в двох книгах, що загалом складає понад 1000 сторінок. Цього разу – монографії: «Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія» та «Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія».

— Гарні подарунки собі самому. Не традиційні грамоти чи ордени для ювілярів…

— Від цього, здається, Бог мене застеріг. Мені, певне, генетично передалася вдача діда по материній лінії Івана Мозгового. У 1933-му він не купився на обіцянку більшовицької влади бути викресленим зі списків на висилання в Сибір за умови, якщо добровільно напише заяву до колгоспу та здасть туди все зі свого заможного, багатого на худобу і реманент, обійстя. Не написав, не принизився перед тупою владою. Був насильно вивезений із села і загинув на Соловках. Але до кінця свого молодого життя залишився вірним своїм переконанням людини вільної, працелюбної і заможної. Він не набув якихось освітніх регалій, але мав уроджену шляхетність та інтелігентність. Із цього міркую тепер, що справній, а не лише титулований формальним званням, інтелігент (учений, журналіст, учитель, лікар, просто особистість) має бути завжди в опозиції до влади. Надто нинішньої – в основі своїй підлої, не професіональної, не патріотичної, морально убогої. Отож, такий інтелігент має обійтися й без нагород від неї. Що ж до себе, то з рук влади ніколи не отримував жодних. Цим і пишаюся. Водночас тішуся іншими нагородами – відгуками і визнаннями численних, часто невідомих мені, читачів. Так, «Книга для автора…» витримала три перевидання, мала щоразу немалі наклади, а тепер, коли вони вичерпалися, активно «скачується» і студентами, і практиками на кількох піратських сайтах, як і решта моїх підручників. За «Село» отримав Шевченківську (народну) премію. Після номінованого цією премією «Чорного ворона» («Залишенця») Василя Шкляра моя сільська сага таки долучилася до цього поки що не численного ряду. Сподіваюся, що й за свіже, щойно з друкарні, двокнижжя мені не буде соромно.

— Про що ці «лондонські книги»?

— Дві монографії про дивний, не пізнаний і не поцінований нами світ української еміграції. Розглядаю його і як явище національної історії, і як феномен нерозв’язаного понині світовою спільнотою «українського питання», і як місію захисту українського в Україні, і як чин служіння національні ідеї. Особливість цієї праці в тому, що весь фактологічний масив узяв не з похідних джерел чи інтернету, а уперше шукав безпосередньо у Великій Британії: в архівах та бібліотечних колекціях української еміграції, відділі україністики головної бібліотеки країни — British Library. Також записав спогади ще живих активістів українського громадського життя у Лондоні, Единбурзі, Манчестері, Глазго та Ліверпулі. У поле обсервації потрапили виявлені там підшивки газет, журналів, книг, брошур, іншої інформаційної продукції, які видавали наші земляки в цій країні українською і англійською мовами і яких у нас не виявиш у жодній книгозбірні. Вдалося віднайти сліди перших друкарень, книгарень, описати результати освітньої, наукової, культурницької діяльності головних організованих осередків британських українців. А це передусім, Союз Українців у Великій Британії, Українська Видавнича Спілка, Організація Бувших Вояків Українців, Союз Української Молоді.

— Виглядає масштабно. Чи не загубиться читач у лабіринтах зібраного Вами?

— Щодо масштабів – так, досить широко. Зібраного матеріалу виявилося настільки багато, що довелося замість однієї книги робити дві. А щодо «нетрів тексту», то маю свою власну методу написання: сюжетний розвиток подій, інтрига окремих фактів, емоційні домінанти, публіцистична тональність викладу. Це зазвичай тримає увагу читача, спонукає його шукати в тексті відповіді на запитання: а що, як і чому було далі? І то незалежно – йдеться про підручник, монографію чи документально-публіцистичну оповідь.

— Десь читала, що так пишуть книги для школярів у Франції.

— І не лише у Франції, і не тільки для школярів. На Заході це тенденція: добротний підручник, який потім шукатимуть, монографія з гуманітарного профілю, яку направду читатимуть, має мати одного автора. І такого, що має особистісно-творчу харизму й позицію. У нас все ще живе «бригадний метод»: роками і підручники, і монографії пишуться таким собі «колгоспом». За цих умов автор першого розділу суперечить тому, що написав колега в другому. А в третьому взагалі ідеться про те, що виходить за межі предмету. І часто «оте» – як неоковирні шматки з попередніх кандидатських. Та й це ще не все. Три-п’ять авторів справді пишуть самі, інші – «примазані»: начальники тих, котрі пишуть; маєтні спонсори, які пнуться в науку, родичі маєтних. Щодо стилістики викладу, то в нашій науковій літературі й досі свято дотримується оте претензійне, радянське ще, розуміння: чим незрозуміліше — тим науковіше. Як із Сірком у «За двома зайцями»: «розумний — аж страшно!»

— У Вашому доробку діаспорна тема одна з провідних.

— Це, до речі, чи не першим підмітив мій колишній навчитель журналістики на київському журфаці Володимир Іваненко, нині президент Українського університету у Вашингтоні, в передмові до моєї «Української книги і світ», що вийшла у світ 2018 року як спільне видання цього університету та Київського національного університету культури і мистецтв. У ній мовиться зокрема про важливий обов’язок українських учених-гуманітаріїв спільно складати все нові й нові цеглинки до такої молодої науки як українське діаспорознавство. Адже упродовж багатьох літ ця проблематика розглядалася крізь призму «старшого брата», у контексті затвердженої в Москві концепції «спільної колиски» для трьох народів. Відтак другорядності, залежності, загумінковості української культури і науки в цілому і українського друкарства, в тім числі зарубіжного, зокрема.

— Канаду Ви вважаєте початком своєї діаспоріани. Якою дорогою Ви туди потрапили?

— Після захисту докторської дисертації 1997 року, а стосувалася вона українознавчих аспектів наукової, журналістської, видавничої діяльності Івана Огієнка, хтось із спецради запропонував надіслати в Канаду, в Колегію св. Андрея (там викладання велося тоді українською мовою) мою монографію «Голгофа Івана Огієнка». Мовляв, хай канадські українці знають, що в незалежній Україні вже появилися перші дослідження про колишнього міністра освіти уряду УНР, а згодом митрополита православних українців усієї Канади Іларіона. Вислали. Через два місяці я отримав, як казала моя покійна мати, «казьонного» конверта звідти, в якому – запрошення на двомісячні наукові досліди колосального, доти ніким не опрацьованого, архіву митрополита з пропозицією написання про нього другої книги – повного життєпису та багатогранної діяльності. Щоб зрозуміти, чому я вжив означення для обсягу цього архіву як колосального, наведу такий факт: якщо фізично уявити собі картонну коробку довжиною метр, а висотою та шириною більш ніж півметра, то таких коробів – близько ста. Здебільше – рукописні текти. А якщо мати на оці, що упродовж усіх підряданських років ім’я цього великого українця відносили до «ненависних буржуазних націоналістів, лютих ворогів радянського народу», яке заборонялося вживати в пресі, на радіо, телебаченні, то можете увити міру моєї втіхи і відповідальності.

— І ви все те опрацювали?

— Певно мірою так. Результатом цього архіву стало спільне канадсько-українське видання 2000 року моєї нової книги «Лишусь навіки з чужиною…». Того ж року вона була презентована з участю автора в десяти містах тієї заокеанської країни, де мешкають найбільші організовані громади українців, зокрема у Вінніпезі, Торонто, Отаві, Монреалі, Саскатуні, Едмонтоні, Ріджайні. Прихильний для «Чужини…» розголос за кордоном сприяв народженню нового видавничого проєкту. В його основі – зарубіжна, ще не друкована, архівна спадщина одного з Великих Українців Івана Огієнка. Досі з моїми упорядкуванням, передмовами та примітками побачив світ 21 том цього проєкту.

— Це огром архівного матеріалу. А як він потрапив до Ваших рук?

— Майже детективна історія. В англомовному варіанті одного з трьох Заповітів митрополита Іларіона (це саме той, який він писав уже невиліковно хворим), я віднайшов ось цю фразу: «після моєї смерті прошу повернути в Україну мій архів і мою бібліотеку». Але після цієї фрази викладені дві умови: а) коли Україна буде вільною і б) коли буде вільною її церква. Це дало мені вагомий аргумент ставити питання перед розпорядниками архіву.

— А хто ці розпорядники?

— За заповітом – створені у Вінніпезі за ініціативою самого Огієнка у 1949 і 1951 роках дві безпрецедентні організації всеукраїнського значення – Товариство «Волинь» та Інститут дослідів Волині, яким первинно офіційно передавав автор свої недруковані рукописи. Вже по смерті митрополита до числа розпорядників додалися: консисторія УАПЦ в Канаді, Колегія Св. Андрея при Манітобському університеті та кілька фізичних осіб. З-поміж них – тоді ще живий старший син Огієнка Анатолій, який мешкав у Нью-Йорку; найвірніший учень і послідовник митрополита, декан Колегії отець-протопресвітер Степан Ярмусь і англомовна секретарка покійного митрополита, директорка канадської видавничої спілки «Тризуб» Анна-Фігус-Ралько.

— І як вони поставились до Вашої пропозиції?

— Попервах – однозначно негативно. Приводом до формальної відмови був аргумент: Україна вільна все ще формально, але фактично нею правлять російськомовні і російськодумаючі олігархічні клани, представники яких не зможуть належно доглянути цей безцінний скарб української історії. І вони мали рацію. Якраз тоді в західній пресі було немало публікацій і про свідомий підпал відділу архівної україніки головної бібліотеки держави – ім. В. Вернадського, і про продаж на букіністичних ринках Європи украдених зі львівських архівів оригінальних листів Грушевського, і про зникнення з тієї ж Вернадки рукопису книги Миколи Коперника. Мої аргументи, про те, що архів мусить працювати на ствердження українського в Україні, що до Вінніпега упродовж ще десятки літ зможуть добратися з материкової України лише окремі дослідники – одинаки-одержимці, та й то хіба що свої коштом, що саме українознавчі дослідження найбільше ігнорує хронічно національно кастрована влада в Україні, — не спрацювали.

— Чим закінчилась ця історія?

— Засідання розпорядників архіву проводилося тричі. Це якраз була друга поїздка до Канади 2000 року, коли відбувався місячний всеканадський тур-презентація моєї «Лишусь навіки з чужиною…». І, напевне, саме добрий розголос про цю подію таки спрацював. Було ухвалено компромісне рішення: архів і надалі залишатиметься в Канаді, а на мої руки буде передано копії недрукованих праць митрополита Іларіона для організації першовидання їх в Україні. Але тут теж постали дві умови: я не маю права передавати ці копії до будь-якої державної установи, лиш маю створити і зареєструвати належним чином благодійну організацію, від імені якої і будуть видаватися ці тексти. Так постала 2000 року в Києві Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка). Тоді ж канадська сторона підписала зі мною угоду вже із юридичною особою – керівником цієї благодійної організації, яка й стала розпорядницею копій канадського архіві в Україні. 2000 року вийшла друком перша «ластівка» з рукописного канадського фонду під загальною назвою бібліотечної серії «Запізніле вороття» – «Українське монашество». Далі були, в моєму упорядкуванні, з моїми передмовами і науковими примітками, – «Тарас Шевченка», «Рятування України», «Розп’ятий Мазепа», «Рідна Мова», «Українська церква за час Руїни»… Всього поки що вийшов 21 том загальним обсягом кожний від 350 до 600 сторінок.

— З тих ста архівних коробок, про які Ви казали, то це яка їх частина?

— Гадаю, не більше чверті. Далі безумовно продовжуватиму цей воістину всежиттєвий проєкт. Тим більше, що недавно вдалося відшукати в одному з архівів Польщі величезну архівну колекцію Івана Огієнка його польського періоду життя – від 1921 по 1944. А це листування з Андреєм Шептицьким, Симоном Петлюрою, Павлом Скоропадським, Дмитром Донцовим, Іваном Крип’якевичем, Осипом Маковеєм десятками інших діячів українського відродження. Унікальність знахідки в тому, що донедавна ця колекція вважалася спаленою в час бомбардувань радянськими військами Варшави. Там до кінця свого життя вважав і творець та власник цього архіву Іван Огієнко.

— Ото б її видати в Україні!

— І це була б справжня сенсація! Але й тут є ускладнення. Поляки в принципі дозволяють копіювати такі документи. Але за кошти. Якщо мати на увазі обсяг архіву, то сума вийде немала – для окремо взятого дослідника фактично не підйомна. Звернувся до посольства України у Варшаві. Надіявся, що там посприяють на рівні дипломатії бодай знизити суму оплати, зважаючи що цей проєкт не комерційний, а благодійний. Там чемно вислухали, але – розвели руками. Втім, на інше й не сподівався. Тривалий час української незалежності наші дипломати за кордоном представляли і захищали не інтереси народу, від імені якого вони там, а бізнесові інтереси олігархічних груп, які після кожних перевиборів завжди опиняються на вершку цієї влади. Схоже, що така даність є живучою. З огляду на це, стає чим далі важче здійснювати і мій проєкт «Запізніле вороття». Для прикладу, із виданих 21 книг лише три були профінансовані державою. Як багаторічному експертові програми соціально значущих видань «Українська книга» вдалося пробити через цю програму «Тараса Шевченка», «Богдана Хмельницького» та «Рятування України». Все інше – це пошук, ніби із простягненою рукою, маєтних добродійників-спонсорів. А із числа доларових мільйонерів, як ви знаєте, фактично немає тих, хто любить Україну, мовлячи словами Євгена Чикаленка, «до глибини своєї кишені».

— Що з уроків української еміграції є повчальним для нас?

— Живучість і безперервність українського друкованого слова, як важливого чинника націєтворення, має бути забезпечена рішучою силою передусім самих українців. Надії на те, що це зробить чужинська (за кордоном) або фактично малоросійська за своєю ментальністю (в Україні) влада, нема. З національного інформаційного поля, після роздержавлення і приватизації, зникли сотні україноцентричних газет та журналів, низка радіо- та телеканалів.
Українська діаспора заповіла нам, в Україні сущим, журналістику з людським обличчям, із чітко окресленим національним, патріотичним, правдошукацьким компонентом. А отже, не продажну, не брехливу, завжди незручну, а то й не бажану владі, часто обділену увагою самої громади, задля якої така журналістика твориться. Такої журналістики в нас сьогодні бракує. Якщо хочемо вижити і ствердити, мовлячи словами Тараса Шевченка, в своїй хаті «і правду, і волю», слід припинити несамовиті за своєю гостротою і відвертістю публічні «війни між своїми», що було особливо характерним у період становлення організованого життя українських емігрантів після Другої світової війни, і що болісно вдарило по їхньому авторитету серед чужинців. Пора й у нас покінчити з групівщиною, партійництвом, славо- і булаволюбительством окремих лідерів та їхніх прихильників. Пора взяти за основу девіз українських націоналістів «Україна понад усе!». Сьогодні це актуально, як ніколи. Україна, її європейське майбутнє, нині направду в небезпеці.

— Ви часто презентували свої книги за кордоном. Які враження?

— Ну, скажімо, читав курс «Основи журналістики» в Колегії Св. Василія в американському Стемфорді. Різниця тамтешніх і наших студентів щодо мотивації до навчання, вимог до набуття дипломів бакалаврів, а тим більше магістрів разюча. Там фактично немає прогульників, або тих, хто прагне здати екзамен «на дурничку», хто полюбляє поскаржитися в ректораті на викладача, який «дуже вимогливий». Це коли мені, університетському викладачеві, в Україні молода людина з «нульовими» знаннями, скляними очима і з явним браком добрих манер нахабно заявляє, що я ж, мовляв, контрактник, від таких ви отримуєте зарплату, тому зобов’язані мені поставити добру оцінку. Або так же нахабно пояснює своє наукове невігластво тим, що мусив, замість ходити на заняття і вчитися: заробляти на життя, сидіти біля хворої бабусі, хворів, але довідку загубив. Або на мої аргументи, що подана до захисту магістерка списана з такого-то джерела, непомильно парирує, що в нас і освітній міністр плагіатор… Таке поширене в нас в останні роки явище, коли викладач не вимагає знання, а прагне, на вимогу ректоратів чи деканатів, закривати очі на кричущі незнання контрактників і догоджати їм, там не проходить.
Що ж до наших емігрантів, то це особливо вдячна і небайдужа слухацька аудиторія. Помітна їх любов до рідного слова, до нашої книжки. У Римі, скажімо, запам’яталися земляки зі сльозами на очах, коли слухали сюжети про долю військовополонених колишньої дивізії «Галичина» в наметовому таборі «Ріміні», які чекали два роки на рішення Європи — повернути їх Сталіну, як зрадників, чи дати дозвіл жити у вільному світі. Казали, що почули стільки фактів нашої історії, про які вони за роки життя в Італії не могли ніде ні чути, ні читати. А в Лондоні представники старшої хвилі нашої еміграції, яку там називають політичною, організували після однієї з таких презентацій, збірку рідкісних на сьогодні видань української еміграції, віднайдених у скринях бабусь і подарували мені, щоб продовжити життя цим раритетам в Україні.
Найбільше вразила одна старша пані в американському Бавнд-Бруці, яка подарувала мені віднайдену з такої ж скрині книжечку, яку шукав повсюди вже не одне десятиліття: видану 1917 року у друкарні Української Центральної Ради брошуру Івана Огієнка «Українська культура». Це текст публічної лекції, читаний автором на відкритті Українського народного університету після того, як винятково проросійська професура університету Св. Володимира відмовилася переходити на українську мову викладання і надіслала Тимчасовому уряду в Петроград «Протест против насильственной украинизации Юго-Западного края». На пропозицію Симона Петлюри, який слухав цю лекцію, було надруковано стотисячний наклад її для українського війська. Більшовицька влада так постаралася, що жодного примірника її в Україні не залишилося. Отож, цю безцінну реліквію зберегла діаспора аж за океаном. Звісно, що маю намір її перевидати.

— Відомий публіцист Степан Колесник назвав ваше двокнижжя «Село» своєрідною енциклопедією життя українського села.

— Передусім це спокута перед рідним краєм – Чернігівщиною, звідки я родом. Цю працю посвятив усім тим репресованим, замученим, знеславленим, убієнним, задушеним голодомором, невідомим непрощеним, непізнаним, достойно не поцінованим досі добропорядним трударям містечок і сіл Ніжинської округи. Сталося так, що після закінчення Київського університету поїхав на роботу у далекі Чернівці. Там певний час працював роз’їзним кореспондентом сільськогоспвідділу обласної газети «Радянська Буковина». Здається, немає такого села й хутора на тій милій мені зеленій Буковині, де б я по кілька разів не побував, описавши десятки і сотні людських доль. А от до історії своїх витоків, свого краю навернувся вже тоді, коли на той світ раптово відійшли мої батьки, а незабаром і два молоді брати – механізатори широкого профілю, як називали в радянських колгоспах головну їх силу – трактористів і комбайнерів.
Наша пострадянська пора цікава тим, що на чільне місце в читацьких смаках раптом вийшло таке поняття як нон-фікшен — одягнена в художнє слово документалістика, локальні історії. Тобто, ідеться про доступно викладені історії, але не вигадані, а реальні. На початку думав написати краєзнавчий нарис. Але коли поринув в архіви, не міг зупинитися. Отож, вийшло два томи. А обсягом, як і в британській історії, – понад тисячу сторінок. Відважився на ризиковий експеримент: передумав творити документальну історію одного села чи краєзнавче дослідження окремо взятої округи, конкретно – Ніжинської, а вирішив написати власну історію України. Але не «зверху», як досі прийнято (царі, королі, полководці, уряди, з’їзди компартії), а «знизу», «зсередини» — крізь призму долі українського села.

— Читала Ваші публікацій, де Ви мовите про продажність інтелігенції (і сільської також), вихованої колоніальною владою…

— Так. Є про те і в «Селі». Ще з часу підготовки матеріалів до книги заповзявся повернути історичну назву моєму рідному селу Данина – старовинному, ще з дотатарських часів, великому поселенню, що вкоренилося на кількох горбах заболоченої зусібіч ніжинської долини. Ця первинна назва села гвалтувалася окупаційною російською владою на московський лад: то Данино, то Даніно, то Данине. Йшлося не лише про написання ґрунтовної довідки, опертої на історичні документи, а й просування та захисту її від невігласів, що не бажали повертати народові історичну правду на всіх щаблях владної вертикалі: сільрада, райрада, райадміністрація, олбрада, обладміністрація, парламентська комісія Верховної Ради з регіонального розвитку, голосування в парламенті. До речі, голосування те відбулося 7 вересня 2016 року і постанова прийнята з першого разу. Та от, як не дивно і як не драматично, найбільший спротив прийняттю такого рішення чинила саме (навіть не здогадаєтеся) – добра частина депутатів моєї рідної Данини. А в селі хто депутати? Зазвичай, дипломовані учителі, медики, аграрники — так звана, бюджетна інтелігенція. А вона, на жаль, чи не повсюди в селах – переважно не патріотична, безпринципна, продажна, мало читаюча, вічно вимагаюча і невдоволена всім. Подивіться, як перейменували там, практично в переважній більшості областей України, хіба крім західних, на виконання закону про декомунізацію вулиці, названі в радянську пору на честь багатьох катів українського народу: замість Леніна, Варушилова, Свердлова, Петровського – Центральна (зауважете, не Головна, як би правильно було, а таки на московський лад), Польова, Вишнева, Медова. Про імена, з якими пов’язана, для прикладу, історія мого села (скажімо, справжніх патріотів української нації гетьмана Мазепи, Трясила, священника і громадсько-культурного діяча Огієвського, твори якого тепер друкується у шкільних хрестоматіях) тамтешня сільська «інтелектуальна» еліта і слухати не хотіла. І це незважаючи на те, що я підготував і надіслав практично у кожний двір данинців історичні довідки про ці особистості.
Те саме і з дипломованими керівниками та працівниками головної бібліотеки Чернігова – наукової універсальної імені В. Короленка. Там вони, разом із владою, так зріднилися з ім’ям цього російськомовного і чужого нам діяча, що й слухати не хочуть, аби цьому закладові дати ім’я справжнього її засновниці — Софії Русовової. Зауважте, в цієї діячки не було жодної краплини української крові (батько – швед, мати француженка, але вона полюбила до безтями українського патріота Олесандра Русова). І поплатилася цією Любов’ю до нього та України тюрмами, смертю своєї першої дитини. Вона і в діаспорі захищала Україну, кричала на весь світ своїми публікаціями про голод в Україні, закликала світову спільноту рятувати українських дітей. Любов до України і реальні проукраїнські справи Софії Русової мав би бути зразком для нашої чернігівської інтелектуальної еліти, зразком для наслідування. Натомість зразок для них — Короленко.

— Що для Вас найдорожче у двотомнику «Село»?

— Це безумовно історія материного мені заповіту. У весняний день 1933 року, коли її батька, а мого діда Івана Петровича, відправили на Соловки, матері виповнилося сім років. Враз на цю знекровлену від недоїдання і перелякану дівчинку посипалися один за одним удари несправедливої долі. Господарство розкуркулили, до хати вселили привезених із «голодаючого Поволжжя» чотирьох росіян. Від нервового потрясіння того ж дня на шовковиці повісилася найменша батькова сестра – ще неповнолітня тітка Явдоха, другу, найстаршу, Ольгу, райсуд засудив на сім років за… сім узятих із колгоспного поля буряків. Мати моєї матері Устина Зіновіївна передчасно померла у війну, ще за німців, — на сороковому році її життя, а незабаром на це обійстя в 1944-му сільський листоноша приніс похоронки на двох материних братів – Андрія та Івана. Менший Іван поліг під час форсування Дніпра під Києвом, а старший Андрій – під Жмеринкою.
Найболючіше те, що нічого з усього цього я за життя батьків не знав – мати оберігала своїх чотирьох дітей від цієї правди. Бо на власній гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу». Особливо вона не признавалася про це мені – партійному журналісту, який починав професійну кар’єру в далеких від Данини Чернівцях і на коротке гостювання до рідного дому приїздив рідко. Усі ті роки мати, проста і малограмотна колгоспниця вічно відсталого за районними зведеннями данинського колгоспу «Жовтнева революція», потай від нас, шукала правду про свого батька.
А знайшов я її, ту гірку правду, тільки у грудні 1996-го, коли поховав матір. Розбираючи материну скриню (це найдорожче, що дісталося їй від батька), знайшов загорнений у вишиваний рушник товстий пакет із паперами. Більшість однакових, через копірку, друкувалися на єдиній у той час колгоспній друкарській машинці: звернення до МВС, КДБ, архівних управлінь у Мурманську, Архангельську, Москві, Києві. Ці звернення до високих начальницьких інстанцій простої колгоспниці з чернігівського села з проханнями дати довідку про батька закінчувалися однаковими словами: «Довідка ця мені потрібна для реабілітації доброго імені мого батька, його доньки і внуків». До них приклеєні отримувані звідти стандартні відповіді: «Данниє на вашого отца отсутствуют». Знаходжу також низку писаних від руки свідчень старших односельців про розкуркулення господарства Івана Мозгового та вивезення його із села. Зверху цієї теки – вирізка із районної газети «Ніжинський вісник» від 1996 року, що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків: «Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством: Мозговий Іван Петрович (с. Данине)». Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – мені. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька. Не встигла. Тепер цей гаптований у хрестик червоним і чорним кольорами рушник, із до болю знайомим чернігівським рослинним орнаментом, який вишивала у страхітливі 30-ті роки моя бабуся Устина, і в якому я знайшов материн заповіт, -– найцінніший мій скарб із родинної скрині.

Розмову вела Дарія Тарусова,
головний редактор щотижневика «Граніт Науки»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.