Трапився на Фейсбук цей вірш Марини Пономаренко, і я відразу згадав чимось стилістично схожий «Ліда проходить крізь врата небесні» Мирослави Ільтьо, який взимку цього року мене потряс своєю силою і глибиною, і потішив усвідомленням, що нова українська поезія — це явище планетарне, потужне, правдиве, постале з великого болю й великої любови.
І тепер аби тільки не зіпсували його критики й перекладачі, не знівелювали до рівня Бродського та його українських (є й такі) епігонів. Чому я згадав цих останніх? Думки про подібність чи тяглість до художньої манери, ритміки тощо нобелівського лавреата вже можна почути (наративність, мітотворчість, ліроепічність)… проте для мене такі порівняння — все одно що порівнювати насичений, ущерть заповнений фігурами й дією дитячий, років до п’яти, малюнок, оброблений якимось ШІ, до художньої технічної досконалости, і когось із, скажімо, найкращих, некомерційних хорватських примітивістів — Генераліча, Швегович або, можливо, найточніше тут — Дражена Тетеца з його «Підпертим Ісусом».
Тобто тут є Ліда з її скривавленим серцем перед Святим Петром і Валя на краю урвища, ця сьогоднішня Україна, що приносить себе в жертву, — а там нічого цього нема, є псевдопатриціянське споглядання світу і неспинна постмодерністська еквілібристика на всі заставки. Так, ця остання може здивувати точним образом і незвичним поглядом на речі, але ніколи не виб’є з тебе сльози співчуття і благоговіння.
І ще одне.
Ця поезія не звучить з естрад і на стадіонах, бо вона — не шаманство для вколочування в юні голови, не репчик хай на патріотичні, часом навіть вічні теми, і пишеться геть не так теж. Один із маркерів — рима. Ні в Ільтьо, ні в Пономаренко — принаймні, в цих двох їхніх віршах — не побачите чогось на кшталт “срібні ножі-золочені муляжі” (які муляжі?), “назад-звичних посад” (до чого тут посади?), “нічних осель-заміських пустель” (?), як у Жадана в одному з його найрозтиражованіших віршів.
Я не кажу, що реп не потрібен. Власне, й не в репі річ. Були Doors, а були BeeGees; були (і є) Rolling Stones, а був (і є) Пол Саймон. Просто цінуймо наші тихіші голоси. У них — як би сказати одним словом? — більше глибини.
Сергій Сингаївський
+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Марина Пономаренко
Акробати, священники і гульвіси
Відьми, яких треба спалити чи повісить
Поетеси, принцеси, танцівниці і царевбивці
І ще п’яниці, яким щодня прилітає по пиці
І ще лихварі, і перекупи, і курви ще –
Ніхто із них не хотів жити над урвищем
Казали, навіть переконані самогубці
Підходили до урвища і розгублювалися
І влада міська кидала урвищу в пельку
Тих, хто вмер від чуми, і потопельників
Страчених за богохульство, і вішальників,
Але урвище тільки більшало. Більшало
Хтось мав жить біля нього і зменшувати його апетити
І не пускати його до міста. Принаймні, спробувати не пустити
І знайшлась міська божевільна. Назвемо її Валя.
Сказала: «Окей, я буду жити над проваллям
Не таке-то воно страшне, якщо вдивиться»
І всі зраділи, що десь дінеться ця вдовиця.
З урвища валить дим, над ним день догорає
Валя вселяється в занедбану хату скраю
Чує, як на даху гніздить птаха
«Тепер, – думає Валя, – головне не поїхати дахом
Але хіба то вперше роблю я дурощі?»
Валя сідає на край і звішує ноги над урвищем
І раптом чує: «Ти геть нарвана і пропаща?!
Чого сунеш ноги мені у пащу?!
Іди звідси, жінко, не треба в мене вдивлятися!
До мене падали люди, верблюди і телята
Усе, що наблизиться, буде з’їдено і перетравлено!»
Валя ходить по краю, збирає пахучі трави
І каже тихо, мов сіє борошно через сито:
«Я вкину до тебе пісню свою, з’їси то?»
Так і живуть. Урвище вечорами вищить і гавкає
Валя сідає на край, дістає цигарку –
Забула сказать, вона ж курить іще –
І виспівує все життя своє в пащу урвищу
Птаха із даху підспівує і присвистує
Небо над ними зморене і розхристане
І навіть урвище трохи стихає і підмугикує
А потім Валя заходиться сміхом.
Довгим таким, до гикавки
Птаха змовкає, чи то знічена, чи налякана,
Зорі падають в урвище, дряпаючи його горлянку
І Валя думає: «Боже, яка ідилія
Лежати над урвищем поміж бадиллям
Ніби випала зі світу цього в якесь позачасся
Де закінчується урвище? Де, зрештою, я починаюся?»
І Валя, бувало, лежала так до світанкових сутінків
Вона, здавалося, бачила саму суть,
Бачила сенс життя, заглядала в саме осердя
Але потім настав початок серпня
Десь тоді до Валі прийшли містяни
Вони сказали: «Валю, ти це не стягнеш
Урвище збільшується. Тріщини вже біля міста
Ми вже шукаємо урвищеборця-спеціаліста»
І пішли собі.
Урвище верещало: «Валю, співай!
Заговорюй мене, як рану на шкірі!
В надії співати легко, ти співай у зневірі!»
Серпень краще переживати на видиху
В серпні все непохитне можна розхитувати
Валя мовчала, днями сиділа на призьбі
Зовсім спустошена, оніміла і виспівана
Пісня її, наче сухе стебло, горло колола
Валя мовчала, Валя втратила голос
Вона перестала їсти і заплітати коси
Вона думала: «Окей, в мене лишився останній козир»
Вона підійшла до урвища і прошепотіла губами пошерхлими:
«Ось я уся. Візьми мене в жертву
Можеш мене пожувати і з’їсти
Але відійди від міста, не чіпай моє місто
Не будь його жахом, не будь йому згубою»
Урвище зареготало, завило і загупало:
«Нарешті, Валю, ти доспівала свою баладу
Падай тепер на дно, ніби підстрелена птаха, падай!»
І Валя ступила крок і розчинилась у падінні.
Мимо летіли зорі, мимо летіли тіні
Й повітря таке густе було, ні видихнути, ні вдихнути
І Валю перемелювало, захитувало і нудило
І коли їй здалося, що вона вже таки конає
Валя раптом прокинулася в хаті скраю
Валя вийшла надвір – і в неї мовби скрутило всі нутрощі
Не було більше урвища. Не було більше урвища!
Ніби хто зашив дірку на простирадлі
Валя сиділа в траві і питалася: «Я щаслива? Я ж рада?»
А потім пішла збирати свої манатки
І думала: «Поїду до Риму, Відня чи Монако
Працюватиму прибиральницею в зоопарку, житиму з хіпі
Всім буде плювать на мої чесноти і хиби
І в місто моє більше я ні ногою»
Валя пішла світ за очі. Урвище в її серці гоїлось.
