Тільки-но починає лебедіти досвіток ніжним крилом, я схоплююсь із ліжка, хутенько вдягаюся, на скору руку виписуюсь із готелю, ловлю ще сонне, прив’яле з ночі таксі на безлюдній вулиці – і женусь, як оглашенний в Тюменський аеропорт. А в душі вир вирує, а в думці колотиться одним-єдине сподівання: сьогодні, нарешті, прорвуся в омріяну Арктику!
Еге, казали дядько Савка, близько лікоть та не вкусиш. У задубілому на морозі рупорі хрипить безпощадне і скорботне, ніби на похороні: «Ямал не приймає!» Уже п’ятий день підряд мене з головою накриває отака халепа з рогами… вранці покидаю гостинницю, а вдень являюся туди з «повинною», наче блудний син.
Усе єство моє бунтує, дибки стає. Ні, ви би бачили цей сивий-сивий клопіт! Ямал не приймає. Подумаєш, сильно велика цяця, владика, повелитель ясноможний. Збиткується над народом – як осавула панський. Для нього не існує законів, приписів, ані догм. Він плював через нижню губу на всі строгості канонів, що правлять у льотнім ділі. А в мене час горить, скупі грошики летять за вітром. Наді мною звітність канцелярська висить дамокловим мечем строгим. Цю замороку знає кожен, хто вирушав коли-небудь у неблизьку мандрівочку… від роботи.
Воно, як на правду, за плечима Ямалу провини нема. Просто, у нього доля така каторжанська. Півострів заліг у збаламучених природніх заломах, де замість поміркованої, не ризикованої погоди викаблучується сім п’ятниць на тиждень. Тут усе крихке, податливе, загрозливе. На Ямалі розгульна стихія свої банкети справляє, не питаючи дозволу в самого Господа, не боячись каральних санкцій Полярних небес.
… Аж на шостий день літак — набитий вахтовим людом (нафтовиками, газовиками), геологами, провіантом, бушлатами, валянками, рукавицями, простирадлами, рушниками, запчастинами до усілякої машинерії — важко одривається від настилу бетонного і починає намотувати відстані на свої могучі мотори. А намотувати є що: більше двох тисяч кілометрів підступної небесної синьої дороги, якої не видко із землі.
Ось таким Макаром дістався я на базу нафтовиків із вселенською назвою Харасавей, у південно-східній підчеревині Ямалу. Того самого казкового, туманно-недосяжного півострова, знайомого хіба що зі шкільних уроків географії.
Не успів ще толком обжитися на новім місці, як розквокталася, розходилася знаменита Полярна пурга. А «готель» наш, даруйте на слові, посміховисько одне! Дерев’яний барак на два поверхи, що злякано приютився на самісінькім березі Карського моря, враз затріщав, залементів, наче перед безголов’ям. Надворі рвав і метав снігові смерчі місяць лютий, море закувало у важкі непідйомні льоди, густо заставлені форосами, як протитанковими надовбами.
Зі своїм сусідом по кімнаті (Денисом Івановичем) ми настрахано прислухалися до стоголосіння арктичної хуги. Ще одна навала сатанинської зав’юги , ще один шквалистий наліт, і наше вутле пристанище зірве з якорів та й понесе ік дідьковій матері на безкраї льоди Карського моря – прямо у лапи білих медведів.
За вікнами, за дерев’яним зрубом, густо попустивши білу піну, проносилися тисячі тисяч ошалівших від гону коней, насильно запряжених у дикий розгардіяш і Всесвіт утопила чорно-сіро-бура каламуть. А що хотіти, як ні спину кругом, а ні стриму! На Ямалі – гола голощенка: ні тобі чахлої сосонки, або одиноко-білої кривої берізки. Це не тайга на півсвіту, що плавом пливе від обрію до обрію і шумом своїм мільйоноустим заколисує континенти.
Із трьох боків Ямал нагло закутано в крижані окови Карським морем. Із північних фасів на крутий норов карсько-морської акваторії, силою свого мирового авторитету тисне Льодовитий океан.
Після прильоту на півострів (як добиралися із летовища в гостинницю) вразив своєю жорсткістю графічно чіткий малюнок Арктики: баркас «Ямал», нещадно замордований і замурований неприступними льодами. Скаженні морози гралися із габаритним (закатним) веселим суденцем, як кіт із мишкою.
База Харасавей — для мене та Дениса Івановича – тимчасова зупинка. Як ото пересядка де–небудь на тихомирній, не забитій людом станції. Далі мій «шлях» має лягти на крайній північний мис Ямалу — на бурову, до нафтовиків. А сусідові «дорога» теж стелиться на бурову. Правда, на захід Сонця, льоту туди всього нічого – шапкою можна докинути. На півострові добиратися в будь-яку точку мусите лише вертольотами. Інші види транспорту тут не прижилися. А так, залізної колії тут ніхто не проклав.
На наше щастя, пурга пересіялася, приборкавши свою натурку кляту і невгомовну. Так воно буває у природі, як і в житті. Виграває струна, дзвенить од натуги, колінця дивні викомарює, аж глядь, обривається на найвищій ноті, навіть акорду не подолавши. Видко з усього, буран зачепив нашу базу тільки краєчком – ковзнув по ній легеньким веслом. Основний же котел кипів і клекотів у глибині Ямалу, чи, навіть, над льодами неісходимими в царстві Карського моря.
… Перед тим, як лягти спати, старанно складаємо свої манатки. Вони мають лежати під рукою, напохваті, як у фронтовій обстановці – ану ж раптом якийсь «борт» вирветься! Тоді не встигнеш ні намацати розкидані пожитки, ні захопити з собою.
Арктика – се така капризна пава, що не знає вокзалів, полустаночків, графіків руху, прогнозів на завтра. Усе вершиться нежданно, миттєво, б’є на сполох, несподівано, як блискавка і грім. Життя на півострові прив’язане, ба, канатами морськими, прип’яте до фанаберії природи. Непогода тут крутить буднями, як циган сонцем. Тільки-но розверзлися кудлаті, хмурі оболоки, тільки-но попустив полярний холодюга (не якесь там юне безвусе морозеня, а морозище бородатий і сивий, як лунь), – одразу ж починають завірчуватись у сонне склепіння небес вертольоти, що досі спали «без задніх ніг».
На Ямалі добувають нафту, газ, бурові крутяться день і ніч, у замкнутім режимі – свят не відаючи та вихідних не знаючи. Хто зв’язав свою долю із нафтовим промислом, той нагадує монаха-печерника. Скрізь панує вахтовий метод: одтрубив десять чи п’ятнадцять днів на буровій і тебе вертольотом доправляють на базу, а звідти літаком на материк, «на велику землю». Про неї говорять із такою трепетною побожністю, як про неньку рідну.
… На світанні нас вириває зі сну зухвалий молодий тенор, що гримить і возноситься у коридорі готелю неначе під куполом храму:
– Саня, Саня! Вертальоты че-то пригают!
Для нас із Денисом Івановичем то всеодно, що вибух бомби. Очманіло зриваємося з ліжок, ніби світовий пожар, сопемо, як загнані коні. Натягуємо на себе одежу, а дідька! – руки не знаходять рукавів, а ноги, ніби це колоди дубові, не потрапляють у биті валянки (спросоння світло забули увімкнути).
Вихорем вилітаємо на двір (двері за нами стріляють на морозі, як карабіни), підбігаємо до вертольота, в якого ліниво прокручуються гвинтокрила, – і тут нас, на повнім скаку, осаджує хтось із пілотів:
— А, сеньйори, моє вам селям алейкум, доброго ранку! Фірма дає гарантію, що ви сьогодні не вмивалися. Успіли тільки очі продерти, як ото дітки в садочку. Що, попав у саме яблучко? У нашім роду, по батьковій лінії, всі були чорнокнижниками. Якщо по-простому, чаклунами звалися. Я понімаю, така політграмота вам до Феньчиної мами. Щоб не баламутити голови, хочу дати слушну пораду. Можете сміливо тупати у свої королівські палати в гостинниці «Ямал» і сьомі сни дивитися. Панство має знати, що сьогодні, ніхто нікуди не летить. Припоминаєте анекдот: «Ша, ша, розкричався. Ніхто вже нікуди не йде, – каже затриманий на границі шпигун прикордонникові… Питається в задачці на одну дію: чому ми возимося коло своїх піднебесних апаратів? Техніку прогріваємо, щоб шарики за ролики не зайшли на морозі. Це Арктика – тут вам не Памір і не Шаргород. Розшолопали господа- синьйори? – зненацька сей балагур переводить стрілки розмови на строгі рейки: – Мушу вас крепко засмутити. Метеозведення поступили зовсім хренові. Скоро весь цей ареал, обвів руко навколо себе, – накриє з головою пурга.
Збиті з пантелику зловісною новиною, мовчки переступаємо з ноги на ногу, нагадуючи людей, яких ошукано чи обкрадено. І кожен зосібна думає: заманити в пастку цей віроломний Ямал заманив, а випускати на волю не збирається.
Отож, браття, не втрачайте безцінних хвилин! Зашивайтеся у свої Соловецькі катакомби і носа не показуйте. Бо завіє вас, замете і сліди зарівняє. Ямал панькатися не стане – словом, пощади від нього не чекайте. О, це такий барин гоноровий! Повелить тобі – будеш у решеті танцювати.
Розморені, напівсонні, розтерзані шарпаниною і гарячкою нервовою, покірно, як ті воли на забій, бредемо назад до обителі дерев’яної, що починає тривожно поскрипувати під першим напором буревію, сильно скидаючись на ветхого човна, прип’ятого до гнилого причалу.
Ах, як тяжко поселятися знову в осоружних апартаментах! Коли думка витає на недоступно далекій буровій, де ніколи не ступала твоя нога, де ти нікого не знаєш. Однак, щоб там каміння з неба, мусиш долетіти туди! А час спливає, як вода у потоках, а час синім полум’ям горить. Горять і кошти, відпущені на затяжний маршрут до фантастично далекої Арктики.
… На перших порах ми з Денисом Івановичем стояли коло вікна свого «нумера» і заворожено спостерігали, як передові дозори пурги – на ошалілих конях- навально вривалися на базу Харасавей. Як завихрювався у летючі вирвиська сніговий буран, як чорнильною чорнотою гусла біла пустеля, а надсадне завивання віхоли нещадно поглинало всі звуки, творячи навкруг моторошне безгоміння, як безслідно і назавжди щезав світ – поки й зовсім запропастився.
Стихія казилася, завивала по-вовчому, і вірилось: кончина світу наступала! Тільки-но ми взялися за сяке-таке снідання, з домашніх ще запасів (як казав Денис Іванович «зі складів вермахту»), ураган осідлав вершинну точку, і наш барак заскиглив, наче живе створіння. За вікнами ревло, колотилося, сатаніло, наш кволий з виду притулок мужньо приймав на себе хоч і сипучі (не кам’яні), але забійні удари. Ми про одне благали вищі сили: щоби дах на нашій оселі, не «поїхав », аби духу йому хватило!
На щастя, людина закроєна так, що не може вічно боятися. Вона звикає до розгулу снігів, до шторму, до обвалу в горах… Так і ми поволеньки втягувались у п’яний шабаш Арктики. Непомітно для самих себе обидва поринули не в сон, а в читання.
Мені у вічі кинулися сильно випуклі, крутолобо сфокусовані окуляри в мого сусіда
— Що воно за цейсівська оптика? – кинув я жартома.
Денис Іванович відклав журнал «Новый мир», прислухався до свисту, до стоголосіння пурги за вікном і проказав неохоче, навіть, відчепно:
— Цейсівська? – перепитав. – То від пекельної любові, – та й знову занурився у чтиво.
«Що за чортівня? Оптика і любов» – ніяк не в’язалося до купи. Виходило так, ніби на городі бузина, а в Києві дядько.
Пролинув якийсь час, Денис Іванович звівся на ноги і почав ходити по кімнаті: від порога до вікна і назад. Постоїть, лобом упреться у шибку, а якого дідька там побачить! Каламутно, непроглядно, громовим смерчем проносилася снігова орда – і горе горенне тому небораці, який зостався без прихистку над головою в таку розлютовану годину.
Рип-рип, рип-рип! Од вікна і до порога і назад. Його ході вторила надтріснута дошка-сороковка. Вона скрипіла під неабиякою вагою. Чоловік ступав по-ведмежому, косолапо, однак, твердо: сам приземлений, окоренкуватий, лице не виліплене Творцем, рублене розмашисто, яро, в запалі роботи; ніс крупний, незалежний і по-орлиному гордовитий; брови – дві півдужки густих волохів, в яких могла бджола залітна заплутатися, таких осанистих, пружних волохів, що не дай Боже пожару, могли відро води утримати; вуха прикметні, великі, як локатори, що нишпорять по всіх меридіанах; зате очі голубі, голубі: двійко добірних озерят де небудь у тайзі. Словом, очі, – то зовсім окрема держава на всій фізіономії чоловіка.
Раптом він зупиняється і прямо, отак зопалу, питає:
— Вас коли-небудь мучила думка… що таке любов?
— Гм, – шару очима по кімнаті, – це коли ти любиш і тебе, щитається…виходить страшенно не переконливо.
— А якщо любиш, а тебе… під ноги беруть? – не діждавшись відповіді, безнадійно відводить очі.
Ось коли зав’язалась у нас розмова під стогін снігової навали. Справжнє спілкування, що і зветься, воістину, сьомим чудом землі. Саме отаке єднання душевне, нелукава, непідроблена приязнь, генетична прихильність одне до одного і роблять людину істотою суспільною. Заберіть доброзичливість людську, відметіть віником порозуміння, погасіть відчуття духу спільноти в людей – і вони стануть бродячими безсловесними створіннями.
— Це з роками доля занесла мене в інспекцію, що надзирає за роботою нафтових бурових. А починав я гармоністом. Заробляв, правда, мало – виходило на руки шістдесят рублів. Та хіба я думав про золоті гори! Тоді у мене співало все єство. Зараз наче гроші водяться, а душа німа. Душа моя – це хата на замку.
— Як згадаю молоді роки, мене над світом заносить. Здається, що прокидаюсь од довголітньої сплячки. Не раз задумаюся – і мало не плачу… я ж царство небесне проспав! Так, ось стрілася мені дівчина. Того дива не описати і не уявити. Як личко, стан, а голосочок, сріблом окантований, а походка королеви. Усе підібране, підігнане, принадне – краля спустилася із картини на грішну землю. Ідемо, бувало, вулицею, навіть дівчата оглядалися їй услід. Друг мій Костя не зводив з неї очей. «Де ти, – каже, – встежив таку пташку з райським пір’ям?» Я не жив, а плавав у хмільному тумані. Любов – це наслання, щось наврочене, навіяне. Все одно, як ото цигани напуст напускають. Кажуть, буцімто, любов – то вогонь, який очищає душу. Не знаю, не знаю…Словом, побралися ми.
— Додому, а ще влітку, вертався пізно. То вечір відпочинку, концерт, танці-манці. А без музиканта як! День накривав день, місяці входили один одному в пази, не вспів оглянутися – рік виточився. І в мого сонечка – Люсі пробудилися ревнощі. Оце справді вогонь! А мені ж ніхто не милий! Відіграю своє – лечу на крилах до свого щастя.
— Життя людини – це паровоз, що одним махом, з розгону хоче подолати крутий підйом. А дудки! Чим вище круча, тим непосильніше для потяга. Закінчив я інститут, стали мене у відрядження посилати. Почалися сварки, появилась мідна їдь у голосочку, сріблом окантованому. Прогавив я той момент, коли Люся завела шури-мури з водієм автобуса. У нього гроші в кишені – маршрут далекобійний.
— І що вийшло з нашої жаркої любові? Розійшлися ми, як у морі кораблі. Найстрашніше те, що Люся забрала мого сина до чужого «тата». Це був удар такої сили, що мою голову обсипало морозом. До того я не палив. А тут потягло, мов потопальника до ополонки. Курив по-чорному. Від нервів чи тютюну в мене упав зір. Раптово, несподівано – щось перегоріло. А соромота яка! Ніби роздягли мене догола і виставили на посміховисько всьому людові. Осуд у народі, на якому був градусі замішаний?. Коли чоловіка покидає жінка… значить, він вартий того. Синочкові своєму, який так любив мене, в очі не міг глянути. В його погляді я читав: «Тату, що ти наробив? Мама у нас найкраща!» А скільки було таких, які жаліли Люсю. Мовляв, красуня, розумниця, але на бевзя лоповухого нарвалася.
Як же далі. Через три роки зійшовся з другою жінкою. Узяв її з дитиною, називає мене «дядьком Денисом». Ні, пари собі не шукав. То сестра рідна прислужилася. Водить свого хлопчика в садочок, де моя майбутня «благовірна» робила вихователькою. Любові у нас не було і не має. Ні ласки жіночої, ні доброти. Збираюся у дорогу, бо ж робота така, а вона: «позаводив собі полюбовниць. Усе життя плутаєшся чортзна з ким» І така образа душить! У сварку не встряю – що їй докажеш. Мовчи, глуха, менше гріх. Не раз і не два просив: « Зателефонуй мені по цьому, ось, номерові!»
Ніколи не дзвонила. Я навіть не знаю, до чого лежить її душа. Немає такого заняття, до якого б у неї прорізався інтерес. Оце дотягну до весни – тай суши, діду, весла!
У наших хоромах світиться блякло, чахло – як за померлі душі. Від такого сирітського «осяяння», від обшарпаних, занудливими буднями стін одгонить незатишком, сірою невлаштованістю: у голову тоскно б’є оголена думка про тимчасовість буття на цім світі. Настирне відчуття загубленості в просторах Арктики одірваність від світу розпинають душу, як на хресті, гнуть її в баранячий ріг.
На північний захід від Ямалу, загубився в Карському морі острів Нова Земля, вище, як дивитися по карті, «плаває» острів Шпіцбергена, ну а далі розпростерлося крижане самодержавство Льодовитого океану, того самого, що замовляє музику на погоду материка.
А вже на суші, ближче до Ямалу: Діксон, півострів Таймир, Норільськ…Предивна подробиця. Глуха Азія, закоцюблений од морозів Схід, Заполяр’я – а всі назви географічні з європейським шармом.
— Яка ж доля Люсі? – порушую довгу мовчанку.
–Доля? Чоловік розпився на дармових грошах, і потурили його з роботи. Примостився слюсарем на завод, а там копійки платять… У гості часто приходить мій синок. Приносить 
цілий міх новиночок… Буцімто, нема такого дня, щоб мама мене не згадувала. «Дитино, якби твій тато простив мій гріх, я згодна зійтися назад»
Мимоволі вставляю своїх п’ять копійок:
— Гадаю, Денисе Івановичу, ваша доріжка до неї колючими тернами поросла.
Він довго ходив по кімнаті, туди-сюди, як маятник, аж тоді виважує пласт вистражданої правди: «Що вам казати? У таке не просто повірити… Я досі люблю Люсю»
— Любите? – зіскакую з ліжка. – А який дідько переорав вам життя?
— Гм, плугом!… Це ж треба додуматися … Вона добра, співчутлива, подільчива. Серце у неї – не камінь, ну схибила жінка. Кінь, на чотирьох ногах, і той спотикається. Словом не на ту стежку ступила і не в ті ворота постукалася. Ого, у житті, як на довгій ниві. Всього буває. Воно б вернулося усе назад, гонор заважає. Ні, не гонор! – говорить, сам із собою, віддаляючись від мене… Вона лякається лише думки, що я грубо обізву її, зневажу, на поріг не пущу.
— Сама розказувала ці байочки? – беру на глузи.
— Я добре її знаю. Потуркоче, як той голуб закоханий, що світу Божого не бачить. А в неї ж дитина від того шофера…
Денис Іванович махає долонею, ніби мечем рубає:
— Забрав би з чужою дитиною. Мене інша гризота гризе. Наскільки щирі її казання моєму синочкові? Чи справжнє це каяття? Он, не стало грошей у коханого шофера, взяла і одшила його.
… На третю добу проживання у дерев’яних «чертогах» Харасавея нас будить горластий, задерекуватий тенор в коридорі:
— Саня, Саня! Вертальоты че-то пригают!
Спросоня метушимося, топчемося на місці, наступаємо на ноги один одному, одягаємося в несусвітній гарячці. Це Ямал – замешкаєшся на часинку, згаїш дорогу мить, знову будеш виглядати з моря погоди.
Стрімголів вибігаємо на вулицю, а зовсім недалечко – вертолітний майданчик. Знайомий пілот скалить зуби:
— То, що браття, очухалися від пурги? Не зашпурляло вашого ковчега у Карське море? Моліться Господу Богу, що ураганище не застукав вас у безлюдному місці. На Ямалі пропасти у заметіль, усе одно, що дурному з горба збігти.
Із Денисом Івановичем обнімаємося на прощання, тричі чоломкаємося.
— Що, родичі? – доскіпується вертолітник, не зводячи погляду.
Не моргнувши оком, потверджую: «Брати!»
— Воно й видко. Одна кров тече в жилах.
— А, звісно, знай наших! Рідня є рідня – гну свою лінію.
— Мені на бурову до Черкашина.
— Вам пофартило – якраз туди тримаємо курс, – і додає: – Славний мужик Микола Гаврилович.
— Авжеж! З поганими не знаємося і в гості до них не ходимо, — розтлумачую.
— Бачу, з начальства якогось будете?
— Беріть градусом вище. Книжку збираємося писати. Нам геройські хлопці потрібні!
Балакучий пілот надовго впадає у роздуми. Аж через якусь хвилю наважується:
— Може, про нас рядочки вставите? – у ньому обзивається не баляндрасник, а прохач.
Ну, як відмовити добропорядному синьйору!
— Три сторінки битого тексту, як шовку, відведемо доблесним соколам. Фірма слів на вітер не кидає. Сказано, як зав’язано.
Він розпливається у вдячній посмішці.
Гулко, розкотисто й покотисто лопотять на морозі гвинтокрила двох вертольотів. У небі над Ямалом ми із Денисом Івановичем розлітаємося у різні сторони світу. Розлітаємося, щоб уже ніколи не стрітися в житейському морі. В стовковиську мільйонів, у шарварку людському.
Як у нього ізвяжеться із Люсею, котра перекопала йому життя, чи й зовсім не стулиться і не збудеться, до якої саме пристані причалить отой пошарпаний бурями човен? І яка зоря світитиме чоловікові: яскрава Полярна, чи миготлива і зрадлива. Для Дениса Івановича доля обернеться ненькою рідною – чи мачухою злолихою?
P.S.
У кожного своє життя. Вимучене, вимочене, виболене, вибілене до білого лоску – або щасливе. Кому що на роду написане. Кому яка карта випаде. Самоволі на ум спливає образ, зовсім не схожий на краєвиди і прикмети Ямалу. Ось він, цей образ: кожен на своїй нивці своє жито жне. Сам у снопи в’яже, сам у копи складає, сам, звісне діло, молотить. А чи удатний (намолотний) вродить колос – наперед знати нікому не дано. На тому Світ стоїть.
Степан Колесник
