Культура

Чому мене «заносить»…

«Василю, тебе «заносить!» — написала мені колишня колега, прочитавши, що я активно виступаю за прибирання Пушкіна з чернігівського Валу, а також із назв його іменем вулиць українських. Так, Любо, мене «заносить»! Як «заносило» у школі, коли мене перед всім класом розпинали-виховували за причастя в чорнотицькій Дмитрівській церкві…

Як у давні часи, коли мене обрали студентським деканом і ми з товаришем придумали унікальний на той час журналістський рокитнянський експеримент… Як у часи пєрєстройкі, коли я писав гострі статті у «Комсомольському гарті» і «Молоді України», коли з Петром Антоненком, якого теж «заносило», створили і успішно видавали незалежну від влади та олігархів газету «Сіверщина», через яку й пройшов більше 20 судових процесів (не засідань, а процесів!).

Як в той час, коли ми створювали Товариство української мови імені Тараса Шевченка і Народний Рух, де чомусь тебе, Любо, я не помічав.

«Заносило» й тоді, коли ми з Валєрієм Сараною під час ГКЧП відправляли телеграму президії Верховної ради УРСР з вимогою негайного виходу України зі складу СРСР. Мене «заносить», як і тоді, коли відстоювали «Просвіту» та «Сіверщину», на які йшли безперервні атаки — на жаль, я не чув слів підтримки, не кажучи про дії, від тих, кого нікуди ніколи «не заносило»…
«Занесло» мене і в першу українську президентську обласну адміністрацію, де вдалося дещо зробити із тих «заносів».

«Занесло» і в одну з перших в області громад української Церкви, в яку не вірили ті, кого не «заносить», і хто слухняно виконував вказівки начальства в обласному радіокомітеті… «Заносить», як і в часи Помаранчевої революції та Революції Гідности. Навіть не питаю — чому туди не заносило цю та багатьох інших колег, які натомість героїчно здобували пенсії владних журналістів, прирівняних до держслужбовців (куди вже ж тут могло їх «заносити»?).

«Занесло» ще раз в ОДА на 8 місяців, за які дещо таки зробив по декомунізації області. «Занесло» і в літературу — книги «Акурайку» та «В осім барку» революцією не стали, але дякували, мабуть, такі ж «занесені» в українство, як я сам…

Любу ж натомість нікуди не заносить!
І вона, сподіваюсь, ще багато років проходитиме по життю — зі спокійною посмішкою, неспішною ходою, без скандалів і інфарктів, без гучних статей чи радіопередач, тримаючи вдома томики Пушкіна і Асадова…

Що ж, а я дякую Богу, добрим людям і долі, що мене продовжує «заносити», нарахувавши мені 59 років, з чим так багато людей мене нещодавно привітали, за що я щиро всім дякую.

Слава Україні!
І хай «заносить» всіх нас у стан войовничого українства. Цим переможемо!

Василь Чепурний,
світлини Віктора КОШМАЛА

P.S.
Та кожного з нас “заносисть”: кого при потребі, кого за гроші, кого з переконання. І кого вгору, а кого – вниз. Але не кожен вивищується принижуючи або ж ображаючи інших та ще й колег. Я з тих, що “героїчно здобували пенсії владних журналістів”. Сьогодні її героїчно добуваєш ти, Василеку, працюючи в “Голосі України”. До речі, я допомогла з такою пенсією одному з колег “заносчиків”.
Іще, до речі, ви не взяли мене у “незалежну” від влади “Сіверщину”, коли була безобітною, бо мала вельми незалежний характер і за свої незалежні погляди (і теж, до речі, проукраїнські) та публікації була звільнена з роботи. Взяли ви тоді колишнього секретаря парторганізації редакції, де я працювала. Іще, до речі, на той час не безробітного.
Іще, до речі, я багато років жила по чужих квартирах, і влада не дала мені не те, що квартиру в центрі Чернігова, а навіть – гуртожиток. Знаєш, Василечечку, коли хочеш щось комусь довести чи показати себе з крильцями – спочатку стань до великого, на весь зріст дзеркала.

Валентина Мастєрова

1 Коментар

  1. Анатолій Пінчук

    Свої думки про ХАЙ ЗАНОСИТЬ…
    Спочатку мене в шість років «занесло» до школи – аякже, вже такий високий… В результаті – в піонери разом з класом мене не прийняли – згідно інструкції. Та ж ситуація з комсомолом – взагалі забули!
    Думаю, це сімейне – мій дід свого часу добровольцем (з благословення свого батька) прийшов в загін Демида Ромашка, а брат бабусі – будував Біломорканал.
    Правда, про це я дізнався лише за кілька десятиліть по тому…
    Потім, два рази відмовився від запрошення вступити до партії. Перший раз пройшло по-тихому, а після другого – попав у чорні списки. Сам. І десь 15 років – жодного заохочення (партком викреслював), хоч зміна, якою я керував, була на першому місці. Ордени, медалі отримували інші. В цих умовах мусив бути кращим.
    Потім все змінилось, та я залишився… В 1990 занесло (робітники моєї зміни висунули) в депутати Дарницької районної ради міста Києва.
    В 2004 занесло на Майдан, працював на виборах Президента Ющенка (Майдан 2014 року – на лікарняному ліжку та вдома).
    Скільки разів мене запитували – «і що це тобі дало?». Не знаю. Та якесь задоволення маю, правда, і недругів також.
    Іноді щось пишу. Публікують.
    Мабуть, і читають… Не знаю.

    Анатолій Пінчук.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.