Суспільство

Якби не ті, кого «заносить»

Прочитав статтю Василя Чепурного «Чому мене «заносить…» і хочу зауважити, що саме завдяки тим, кого «заносить», а таких сотні тисяч в Україні, Україна, врешті, і лишається Україною. Якби не ці люди, ми би вже поголовно асимілювались в «рускій мір», і лише штокалі та какалі. Я – один з тих, кого також «заносить».

Спочатку мене в шість років «занесло» до школи – аякже, вже такий високий… В результаті – в піонери разом з класом мене не прийняли – згідно інструкції. Та ж ситуація з комсомолом – взагалі забули! Думаю, це сімейне – мій дід свого часу добровольцем (з благословення свого батька) прийшов до загону Демида Ромашка, а брат бабусі – будував Біломорканал.

Правда, про це я дізнався лише за кілька десятиліть по тому…

Потім, два рази відмовився від запрошення вступити до партії. Перший раз пройшло по-тихому, а після другого – попав у чорні списки. Сам. І десь 15 років – жодного заохочення (партком викреслював), хоч зміна, якою я керував, була на першому місці. Ордени, медалі отримували інші. В цих умовах мусив бути кращим.

Потім все змінилось, та я залишився… В 1990 занесло (робітники моєї зміни висунули) в депутати Дарницької районної ради міста Києва. В 2004 занесло на Майдан, працював на виборах Президента Ющенка (Майдан 2014 року – на лікарняному ліжку та вдома).

Скільки разів мене запитували – «і що це тобі дало?». Не знаю. Та якесь задоволення маю, правда, і недругів також. Іноді щось пишу. Публікують. Мабуть, і читають… Не знаю.

Анатолій Пінчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.