Чому нам так важко модернізуватися? Чому українська демократія без розвинутих інститутів скочується в олігархію? У найновішій глобальній історії України Ярослав Грицак називає три фактори, що обтяжують нас: 1) православна культура; 2) перебування в межах Російської імперії, що виявляла хронічну нездатність модернізуватися; 3) найдикіша форма комунізму, яку Україні довелося пройти — ще дикіша форма комунізму була хіба що в Камбоджі.
На мою думку, чи не найцікавішими у книжці Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» є так звані міжрозділи — своєрідні вставні дослідження, деякі з них я читала й раніше на сайті 
«Збруч», напр., «Коротка історія українського хліба», «Коротка історія української пісні», «Коротка історія українського пограниччя», «Коротка історія української мови» і, звичайно, «Коротка історія насильства».
Остання взагалі є міжрозділом вражаючим!
Якщо підсумувати, то можна сказати, що усі виклики, що їх маємо нині, є наслідком насильства (не плутати із захистом власної держави), корупція українців — теж наслідок насильства і неповаги до приватної власності. Думаю, найбільше незгоди викличе теза Грицака про те, що не мова творить націю, а нація творить мову, як і його відмова від етнічного націоналізму, а ще його спроба вийти поза національну історичну модель, застосувавши модель глобальну. Для мене особисто істотно, що в цій історії стверджується потреба теорії, великих структур для гуманітаристики в цілому, констатація інтелектуального кінця постмодернізму, який «фізично помер на Євромайдані».
Мені співзвучна думка про довіру до західної цивілізаційної моделі, неспростовність цінності людського життя і гідності, на яких зростає ця модель. Оптимістично й реалістично звучить також теза про те, що Україна колеться, але не падає, тому припущення Гантінгтона про «цивілізаційний розлом» в Україні не справдилося.
Думаю, це найкраща книжка, яку я прочитала у 2021 році, хоча закінчила її читання у 2022-му. Я вірю, що книжки теж дають силу жити і окремим особистостям, і суспільствам.
Історія Грицака переконує, що наша думка не застигла й не виродилася. А якщо жива думка, то живе й суспільство. Особливо важливою ця неакадемічна історія є для молоді, котра вже не виживатиме, а шукатиме самовираження у різних формах, передусім у політиці.
Роксана Харчук
