Здається, з тої гидотної епохи лишилася лише Ліна Костенко, дай, Боже, їй здоров’я і довгих літ життя та творчості. А Дмитро Павличко помер. На 94-му році життя. Він, як й Іван Драч, з побратимами був дзеркалом, яке відобразило всю потворність того часу. Молоді люди, які народилися після 1991 року просто не зрозуміють звичаїв тої дурнуватої і лицемірної епохи. Хоча частково ці звичаї досі панують в нашому суспільстві.
Я особисто не є любителем його поезії. Я таку називаю дзвінкою поезією. Але усвідомлюю, що це пристрастна поезія, з глибоким змістом. Просто особисто я люблю дещо інше. Але вірш «Два кольори», покладений на музику, звучить просто геніально.
Павличко засвітився після смерті Сталіна, написавши вірша «Коли помер кривавий Торквемада». Уявляєте, який це був час! Не можна було просто написати про смерть Сталіна, назвавши речі своїми іменами. Лише якось образно, метафорично, іншими словами. Якщо цензура, яка чіплялася до кожного слова, того вірша проґавила, то можете собі уявити, що зрозумів би з цього простий читач.
Скоріш за все, сприйняв би просто як історичний вірш. Хіба що ті, які звикли читати між рядків, могли зрозуміти аналогію. Цензура того вірша пропустила, а потім хтось зрозумів, що тут прозорий натяк на Сталіна, і збірку «Правда кличе», куди увійшов цей вірш, вилучили з продажу і знищили. На сьогодні це виглядає маразмом. Але так було. До щастя Павличка, Торквемада-Сталін таки помер, а то невідомо чим би це для нього закінчилося.
Павличко гучно прозвучав під час хрущовської відлиги, належить до шістдесятників. Коли цей невеличкий період минув,то перед культурними діячами постало питання: або продовжувати писати в такому ж дусі, 
протестувати і іти до в’язниці, або каятися у вигляді віршів про Леніна і партію. Можна ще було якось замовкнути і пересидіти. Павличко вибрав другий шлях. Писав прокомуністичні вірші. Такі ставили на початку збірок поезій і називалися «паровозом». За ними мала іти «справжня» поезія.
Я вже не знаю, яким чином, але «колаборант» Павличко зумів вибити і очолити журнал «Всесвіт», який друкував перекладну світову літературу. Він випереджав російську «Иностранную литературу». Це було потужне явище за умов залізної завіси. Свого роду вікно на Захід. Павличко та інші, які пішли на компроміс, все одно розвивали українську літературу. Справа здавалася безнадійною. Адже українська мова, попри відсутність заборон, витіснялася на маргінес, її ставало все менше у публічному вжитку. І твори наших шістдесятників за популярністю значно поступалися російським. Тим не менше, наші не відмовлялися від свого українства.
Для того, щоб судити когось за найвищими моральними критеріями – треба було пожити у той час. Моральне право дорікати має хіба що Стус та інші ув’язнені і загиблі. Але дисиденти, на щастя, об’єдналися з «колаборантами», коли настала горбачовська перебудова і вони разом виступили за незалежність України. Створили Народний Рух України, який став масовою організацією, що зіграв величезну роль у здобутті незалежності.
Я пам’ятаю рухівське прийняття з нагоди перемоги на референдумі 1 грудня 1991 року. Тоді Павличко з явним кайфом говорив, що до нас прийшов президент України. Він просто перебував у ейфорії від того, що постала незалежна Україна і в неї є свій президент. У нього й інших «колаборантів» були суттєві розходження з В’ячеславом Чорноволом, який пропонував іти в опозицію до комуніста Кравчука. А Павличко, Драч та інші пропонували Кравчука підтримати. На Всеукраїнських зборах Руху тоді в якості компромісу обрали трьох співголів.
Павличко також був прихильником ядерного роззброєння. Не лише він. На той час діячі новопосталої незалежної України не мали міжнародного досвіду, адже попри наявність власного МЗС, Україна виконувала вказівки Москви. Ми були наївними. Вірили, що Захід керується винятково цінностями і нам допоможе…
Насамкінець його «Торквемада»:
Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.
О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?
Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали…
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Юрій Луканов
