Серед моїх друзів чимало галичан, яких я не маю наміру жодним чином образити. Врешті, словом і думкою взагалі не можна образити. Просто я не можу змиритися з тим, на які пси зійшов Львівський університет. Теперешні викладачі, чому ви не відчуваєте свого обов’язку перед тими, хто боровся за український університет у Львові? Скільки життів, нервів, сил було на це покладено!
А таємний університет?
Та він мав кращі перспективи, ніж нинішній легальний і державний університет у Львові, цей розплідник масовізму.
І я маю право це стверджувати, бо який внесок Львівського університету до української політики? І йдеться тут не тільки про випускників, бо Львівський університет — це архетип. Який внесок? Славко Вакарчук, ця слабка і відверто нікчемна в політичному плані особистість? «Самонеміч» чи, може, «Голос»?
Може, це все носії традицій кооперативного українського руху, інтелектуальної традиції і консерватизму, і національної демократії, і модернізму, і радикалізму-українського соціалізму, і націоналізму?
Може, це все продовжувачі справи українських правників, зокрема й Федака Степана, що створив комітет допомоги політв’язням, про якого нині не тільки Карпачова, а й Денісова не знають-не відають?
Ото тільки партійна гризня й перейшла у сучасніть.
Нагадаю, що всі політичні галицькі партії ліквідував 1939 рік. Садовий очолює всю цю галицьку неміч, яка вкорінена у дуже слабеньких галицьких інтелектуальних елітах. І нічого не зміниться в Галичині доти, доки не зміниться Львівський університет, що був і залишається надією на майбутнє відродження України.
Роксана Харчук
