Інколи він мене страшить. Я слідкую за ним у Фейсбуці і часто його пости – на грані «нормальності» – тривожать. Бо наче людина на межі життя і смерті і сама ту грань до себе присуває… І тут мова йде, далебі, не про літературу. А тоді собі думаю: та для письменників характерне перебільшення, і пригадую як Юрій Мушкетик був написав розпачливого щодо стану України листа в «ЛітУкраїні».
Я йому став говорити, мовляв, далеко все не так погано, а він спокійно: «Василю, та ж то тільки для публікації я так написав!». Тобто для письменників характерна свідома екзальтація. Проте читаю наступний пост і бачу, що таки щирість побиває розважливість! І це – людина, що знає витриманий галицький політес!
Мова про Євгена Барана. А, власне, хто він такий? Поет – це той, що пише вірші. Прозаїк пише повісті, оповідання, романи. Літературний критик – критикує. А хто такий письменник? Все це вкупі? Так, Євген Баран є найбільш знаним в Україні літературним критиком (бо мало хто хоче сьогодні займатися цією 
невдячною працею рецензування чужих, та ще й мало розкручених творів). Але він і письменник, що показують ті ж таки пости у соцмережах і ця, як і попередні «инчі книжки».
Він письменник короткої фрази. Якщо Петро Сорока кохався у денниковій прозі (з яким, мені здається, у Євгена Барана триває досі творче і болісне змагання), то Євген Баран скоротив щоденники до коротких фраз.
Євген Баран видається мені справжнім у світі несправжньої літератури, яка сьогодні обступає читача, як ото у 87 псаломі: «Оточили мене, як вода, весь день, облягли мене всі вкупі». І від тої несправжності тікає в самотність: «Тільки самота дарує буттєву повноту. Через неможливість первого люди страждають на неможливість второго». Тікає і страхається її: «Є дві речі, які я хочу, і не можу: усамітнитись і усамітненому набутись».
Певно, від розуміння неможливості зупинити своїм писанням і викладанням вал розтлінної літератури – Євген Баран називає імена «модних» письменників і не боїться заявити про них: «Тому, що ліберальне суспільство — суспільство без особливостей і без відповідальности. Українська первозданна спільнота, яка попри всі старання неукраїнських влад, дивним чином самовідроджується, ніколи не сприйме вульгарність, яка не вбиває, а розбещує душі. Легше зачистити територію, аніж змінити людину. Тому маємо цинічне зачищення під маркою модернізації».
Література для Євгена Барана, попри всі західні віяння, пропаговані уже і в українських університетах, залишається полем бою між Добром і Злом, між Богом і Сатаною, між Красою і Потворністю. Знаю, що це звучить патетично, але знаю й те, що оте ліберальне суспільство, апологетами якого поставали молоді поетки і письменники, що прагнуть замість геніальної привчити читача до генітальної літератури, оте суспільство (уже воно є цілим суспільством?) свідомо опускає патетику до рівня багнюки. Бо з багнюки, просоченої спермою та екскрементами, герої не постають – тут заледве вдалося б почиститися… Не кажучи вже про сопух… А патетика – у супроводі героїв нації. Власне, у тих літератів і про націю не йдеться – вона їм, як Калитці Котляревський «без надобності».
«Література втрачає сенс, коли в ній мало людського, — переконаний Євген Баран. — А сьогодні так багато ружних історій позалюдських — штукарських, що тільки історія індивідуальна, не зіпсована літературною уявою, має сенс бути. Се перехідний етап літератури».
Йому випала сумнівна честь бути хронікером саме перехідного етапу. І пронести в переходовості ідеали української класичної літератури незаплямованими всякими ліберально- феміністично-ЛГБТешними штучками, за якими проглядається хитрий писок марксизму (як у Франка з партіями), — то таки велике уміння. А може й подвиг. Євгену Барану наразі це вдається, хоча й чується він самотнім.
Василь Чепурний
(з передмови до книги Євгена Барана
«З «Книги живих». Івано-Франківськ. Місто-НВ, 2021).
