Ось іде людина. У неї за спиною – велика кількість прожитого, пережитого і побаченого. У неї за спиною – голоси людей, які назавжди затихли у її минулому. Вони все ще продовжують там жити і говорити, але вона до них майже не прислухається. Її минуле – майже марево, просто низка розсипаних як пшоно спогадів, які вже давно нереальні, бо це навіть не події, а спогади спогадів.
У неї перед обличчям – розмита невідомість, яка ніколи і не може бути чіткою, бо така її, невідомості, природа. Її майбутнє – густий туман, змішаний із легким страхом несподівано, передчасно наштовхнутись на стіну і можливість іти далі може закінчитися.
Все, що людина має – коротка мить теперішнього, як вихоплена одиноким ліхтарем пляма світла серед непроглядної пітьми. Як у фільмах із гічгоківським саспенсом, коли вітер хитає ліхтарем і скрипить ним. У цьому короткому і подекуди тісному проміжку людина і живе.
Людина іде і крок її не завжди розмірений. Іноді вона зривається на біг, іноді шпортається, повзе захекано або майже зупиняється. Її хід – неспішний вогник на бікфордовому шнурі, що повзе, запалений батьками, до шматка динаміту. Динаміт колись відсалютує людині чудовим феєрверком і гарно, як у кіно, відіб’ється у втомлених, але все ще трохи зацікавлених очах.
І, зрештою, байдуже Quo Vadis, бо головне — іти. І людина іде.
Не обманюймось показною легкістю її ходи, бо це тільки так виглядає. Зверніть увагу і шанобливо здивуйтесь — людина іде.
Володимир Гевко
